політологія

Ну як вам це подобається: в країні революційна ситуація, а він спокійно їде по брюсселях, щоб поручкатися із великими європейськими цабе та привезти додому чергову обіцянку-цяцянку для свого нерозумного народу. Він вважає, що пообіцяє людям безвізовий режим з ЄС – якось там і колись там – і цього виявиться достатньо, аби більшість ревіла від захвату.

Сьогодні мало хто сумнівається в тому, що нинішня влада втратила довіру навіть серед найвірнішого, так би мовити, свого електорату. Протести проти прийнятого податкового кодексу нарешті об’єднали схід і захід України у відвертому несприйнятті дій команди Януковича. Мова, щоправда, йде поки що лише про ту частину населення, яка безпосередньо намагається робити власний бізнес без своїх лобістів при владі, без корупційних схем тощо – про малих підприємців, яких в Україні мільйони.

Львівську міську раду (ЛМР) – без районних адміністрацій (РА) – за чисельністю працівників (до 800) можна вважати середнім державним підприємством, а РА (чисельність - до 100 пр.) – малими комунальними підприємствами. Відповідно повинен будуватися і менеджмент цих організацій. Важко уявити середнє підприємство, на якому апарати управління його невеличкими цехами були б незалежні, мали окремі фінанси та звітність, бо це привело б до перевитрат, великих зловживань і банкрутства. Чомусь ЛМР собі це дозволяє...

Соціально катастрофічне ХХ століття з особливою жорстокістю пройшлося по теренах сучасної України. У пеклі Першої та Другої світових воєн загинули десятки мільйонів українців. Радянська імперія, реалізуючи свої плани в розбудові єдиного радянського народу – покірної сірої біомаси, методами голодоморів і політичних репресій винищила більше українців, аніж їх загинуло за час двох останніх світових воєн.

На місцевих виборах у славному Львові мав честь бути неформально довіреною особою одного з достойних кандидатів до обласної ради, котрий сам зізнавався: увесь компромат, який на нього може бути зібрано – це те, що він є чоловіком, як кажуть, в розквіті сил, але ж – досі неодружений.

На превеликий жаль, за останній біжучий рік, у сусідній з нами Польщі посилився пропагандистський рух проти українських національно-визвольних змагань і не тільки у середовищі Товариства «мілосьнікув» Львова та інших так званих кресових організацій, але й в державних органах.

9 листопада в Житомирі по різному відзначили День Української мови та писемності.

Теперішня влада на чолі з Януковичем всіляко намагається вислужитися перед Кремлем, здаючи поступово українські національні пріоритети, одним з яких є геноцид українців у 1932-1933 роках. Судове засідання у справі Януковича, під час якого позивач Володимир Волосюк вимагав від відповідача Януковича офіційно вибачитися за оприлюднення у Страсбурзі заяви, що Голодомор не був геноцидом проти українців, завершилося фарсом.

Впорядкування по-донецьки виявилося реалізацією формули "Молчать – я вас спрашиваю!" Все звелося до примітивної концентрації всієї можливої і неможливої влади на території в одних руках.

Після того, як нинішня судова система висловилася за скасування указів Президента Ющенка про присвоєння звання Героя України Степанові Бандері та Романові Шухевичу, як відомо, патріотичні сили розпочали адекватний процес стосовно так званих радянських героїв.

Останні дні подарували українцям кілька новин, котрі, хоч і дещо загубилися на тлі невиправдано довготривалого підрахунку голосів, відданих громадянами на виборах двотижневої давнини, але все ж не повинні залишатися непоміченими. Адже, саме ці новини свідчать про процеси, результат яких може напряму вплинути на подальшу долю держави. Новина перша: жорсткі дебати про те, чим сьогодні є і завтра буде Україна на Європейському континенті, вже перенеслися зі стін нашої Верховної Ради до Європарламенту. Новина друга: наступного року Молдова подасть заявку на вступ до Євросоюзу.

Після безсонної ночі підрахунку голосів на виборчих дільницях, мною оволодів міцний і глибокий сон. Він супроводжувався яскравими сюжетами сновидінь. Один з таких сюжетів залишився в моїй пам’яті і після пробудження.

Нам варто нарешті усвідомити, що усе процес євроінтеграції України, який нібито розпочався із набуттям Незалежності, був лише гарною казочкою для звичайних людей та пустопорожніми балачками для влади, хто б і в який період там не перебував біля керма. Ніякої Євроінтеграції не було, немає і, скоріш за все, ніколи не буде. А в нинішній ситуації, коли державою загалом керують відверто проросійські сили, які вже святкують перемогу на місцевих виборах у більшості областей України, а на заході держави більшість у місцевих радах належатиме «Свободі», що також заперечує потребу євроінтеграції, говорити навіть про віддалену про перспективу повноправного, асоційованого чи будь-якого іншого членства нашої держави в ЄС взагалі смішно.

Отже, виборче цунамі минуло. Українське суспільство чи то застигло в очікуванні результатів свого голосування – формальних, згідно з якими і формуватимуться органи місцевої влади, чи то просто, змучене від усього того бруду, який місяцями виливали на голову одне одному кандидати, вирішило зітхнути з полегшенням та трохи відпочити. Запанувала тиша. При чому, абсолютно незрозуміло, чи влада нас, звичайних громадян, нарешті залишить у спокої бодай на деякий період до наступних виборів, чи тиша ця насправді оманлива?

Напередодні виборів до місцевих органів влади мешканці Львівщини дещо розгублені. При чому, це стосується як звичайних виборців, так і представників багатьох політичних сил. У такій ситуації область не опинялася ще ніколи. І тепер виникає запитання: чи усе, що відбувається, стало результатом кризи демократії в Україні, чи це чергова політтехнологія провладної партії, котра іншим шляхом аж ніяк не могла набрати достатньо голосів у цьому регіоні? В залежності від того, хто яку партію підтримує, той і робить для себе відповідні висновки. Але толерантності у взаєминах між симпатиками та противниками нинішньої влади (не важливо якої – місцевої чи центральної) це точно не додає.