Шановне товариство!

Ми сьогодні зібралися тут як люди небайдужі – люди, які відчувають власну відповідальність і необхідність діяти, щоб урятувати не лише державу, а й українську націю.

Парадокс: нація, яка має власну державу, постійно зменшується. Лякає не лише сама цифра – за оцінками експертів, нас залишилося менше 30 мільйонів, – а й темпи, з якими це відбувається.

Логічно постає питання: чи справді ми маємо свою державу? Чи є вона українською лише за назвою?

Цей парадокс, а також низка фактів сучасного суспільно-політичного життя – зокрема Коментар до Конституції під редакцією пана Стефанчука, в якому українську націю фактично виведено за межі конституційного конструкта; ініціативи щодо подвійного громадянства; ідея продажу землі іноземцям та інші антиконституційні рішення – змушують кожну мислячу людину замислитися: чи справді ця держава є нашою?

Чи не є вона лише формально Українською, тоді як фактично належить міфічній «політичній нації», в якій частка українців невпинно зменшується? І чи не є це зменшення результатом продуманої політики антиукраїнських сил?

Чи не настане момент, коли так звана політична українська нація виявиться російськомовним конгломератом зденаціоналізованих меншин та корінних народів, який не матиме нічого спільного з українською культурою, мовою та ідентичністю?

Складається враження, що реалізується сценарій своєрідного етнічного неогенoциду: частину українців знищують фізично, частину – витісняють за межі держави, створюючи неможливі умови для життя на рідній землі, а тих, хто залишився, – асимілюють у межах гібридної війни на ідеологічному рівні.

Зазвичай ситуацію в Україні пояснюють корупцією, яка набула таких масштабів, що стала загрозою національній безпеці. Проте варто чесно визнати: проблема значно глибша. Йдеться про повзучу узурпацію влади олігархічними та антиукраїнськими силами.

Цей процес не почався вчора. Він триває з перших днів незалежності України у 1991 році. Прихід до влади Володимира Зеленського став лише логічним продовженням цієї багаторічної тенденції. Історію законодавчого оформлення цього процесу я частково презентувала торік на конференції спілки, однак це лише незначна частина загальної картини.

Найяскравіше узурпацію влади демонструє Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008.

Це рішення важливе не лише як приклад викриття узурпаційних процесів, а й тому, що воно фактично визначає ідеологічні та конституційно-правові засади народовладдя в Україні.

Саме аналіз цього рішення дає відповідь на одвічне запитання: що робити?

Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008, прийняте на основі комплексного аналізу статті 5 Конституції та інших норм, що стосуються народовладдя.

Вирішив:

1. В аспекті порушеного у конституційному поданні питання положення частини другої статті 72 у системному зв'язку зі статтею 5 Конституції України слід розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні може реалізувати на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України у порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України.

2. В аспекті конституційних подань положення частини другої статті 72 Конституції України в контексті положень статті 5 Конституції України треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, здійснюючи своє волевиявлення через всеукраїнський референдум за народною ініціативою, може в порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України, приймати закони України (вносити до них зміни), крім законів, прийняття яких на референдумі не допускається згідно з Конституцією України.

3. Положення частини другої статті 94 Конституції України необхідно розуміти так, що процедура підписання і оприлюднення законів, встановлена нею, не застосовується до законів, прийнятих референдумом.

4. Положення частин другої, третьої статті 5, статті 69 Конституції України слід розуміти так, що рішення всеукраїнського референдуму щодо прийняття законів є остаточним і не потребує будь-якого затвердження, в тому числі Верховною Радою України.

5. Звернути увагу Верховної Ради України, народних депутатів України, Президента України на необхідність ініціювання та приведення існуючого законодавства України з питань референдумів у відповідність до норм чинної Конституції України.

6. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

Суть рішення

Згідно з Рішенням КСУ:

1. Народ має право приймати і змінювати закони на всеукраїнському референдумі за всенародною ініціативою;

в мотивувальній частині цього рішення написано Положення статті 75 Конституції України, за яким єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, не означає, що народ безпосередньо на референдумі не може приймати закони, оскільки саме народ є єдиним джерелом влади в Україні (частина друга статті 5 Конституції України). Свою правову позицію Конституційний Суд України виклав у Рішенні від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000 (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України): "Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України). Це означає, що право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України), належить виключно Верховній Раді України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам" (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини).

2. Народ має право вносити зміни до Конституції та ухвалювати нову Конституцію на всеукраїнському референдумі за всенародною ініціативою;

в мотивувальній частині рішення написано Конституційний Суд України в Рішенні від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 дав тлумачення, що положення частини третьої статті 5 Конституції України "право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами" треба розуміти так, що тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII" (пункт 2 резолютивної частини).

3. Рішення, прийняті народом, не потребують підпису Президента й додаткової імплементації з боку ВРУ.

4. КСУ зобов’язав Верховну Раду привести чинне законодавство у відповідність до цих норм,

Однак подальші події продемонстрували протилежний вектор. Замість розширення інструментів народовладдя ми спостерігали повзучу узурпацію влади, що проявлялася в системному звуженні виборчих та референдумних процедур, унеможливленні реалізації народу як носія установчої влади, у підміні демократії формальністю періодичного голосування за заздалегідь обмеженими політичними пропозиціями.

Наслідки стали катастрофічними. Це – безпрецедентна корупція, проникнення в органи влади агентів зовнішнього впливу, деградація державних інституцій та пряма загроза українській незалежності. Сам Конституційний Суд, який мав би стояти на сторожі суверенітету народу, нерідко – під тиском олігархічних груп – перебирав на себе інструменти впливу на установчу владу, що виходить за межі його конституційної функції.

У своїй окремій думці до рішення КСУ щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про всеукраїнський референдум" (справа 26 квітня 2018р. № 4-р/2018 суддя Мельник М.І. констатує, що «проблема утвердження реального народовладдя залишається нерозв'язаною в Україні з моменту здобуття нею незалежності. Фактично весь цей період державна влада перманентно вдавалася до зловживань та маніпуляцій конституційними нормами з метою мінімізувати можливості безпосереднього здійснення влади народу. Періодично це призводило до виникнення суспільно-політичних криз та народних повстань, визначальним з яких стала Революція Гідності. Однією з основних причин революційних подій 2013 - 2014 років було планомірне і системне усунення Українського народу від можливості здійснення ним прямого народовладдя та намагання представників попереднього політичного режиму узурпувати державну владу».

Паралельно відбувався ще один, не менш небезпечний процес – втрата українського демографічного ядра, разом із розмиттям національної ідентичності під дією гібридних впливів. Після масової вимушеної міграції українців нас у країні залишилося трохи більше 24 мільйонів – удвічі менше, ніж у момент проголошення незалежності. Це темпи, співмірні з геноцидними, хоч і здійснювані більш витончено та приховано.

Кульмінацією стало те, що гарант конституційних прав заявив громадянам, що “Конституція на паузі”.

В результаті народ опинився у патовій ситуації. Ми не можемо змінити діючу владу і не можемо її залишити

Що робити?

Перш ніж шукати відповідь в додаток до окреслених нами Конституційно правових підстав для народовладдя , окреслимо основні ідеологічні засади народовладдя, які прямо сформульовані у згаданому та інших рішеннях КСУ або такі, що логічно з них випливають.

Ці принципи свого часу визначили відомі мислителі: абат Сійес, Жан-Жак Руссо, Гоббс та інші.

Основні засади установчої влади

1. Установча влада є невід’ємним правом народу

2. Установча влада вища за будь-які встановлені нею гілки влади (законодавчу, виконавчу, судову). Не може бути обмежена ними в будь який спосіб

Сійес виділяв два види установчої влади:

3. Первинна установча влада – прийняття нової Конституції. Не обмежена ані чинною Конституцією, ані будь-якими нормативними системами. Може здійснюватися народом у будь-якій формі, оптимальній для конкретного історичного моменту.

4. Вторинна установча влада – влада народу, що здійснюється постійно в межах форм і механізмів, закріплених самим народом у прийнятій Конституції (суспільному договорі).

5. Усі нормативні акти, ухвалені народом, є нормативними актами установчої влади мають найвищу юридичну силу й не можуть бути змінені або скасовані ніким, окрім народу.

6. Закони та підзаконні акти парламенту не можуть суперечити актам установчої влади.

Висновок і подальші кроки

Виходячи з цих засад, які юридично закріплені в статті 5 Конституції, ми можемо сформувати план порятунку України, який не залежить від доброї волі жодного Президента чи складу парламенту. Адже опирається він на теорію народного суверенітету: народ є найвищою владою в країні, і ніхто не може обмежити його владу.

Що потрібно?

1. Домовитися між собою.
   Кожному з нас потрібно подолати амбіції та розбіжності й зрозуміти: лише разом ми – народ, здатний проявити ту «загальну волю», про яку писав Руссо.
   Лідери – це не власники партій чи організацій. Лідери – це всі, хто першим усвідомлює і приймає істину: народ є сувереном. Тільки разом ми НАРОД.

2. Створити власні механізми реалізації установчої влади, які дозволять нам зафіксувати «загальну волю народом» таким чином, щоб ця воля була легітимною тобто визнавалася самим народом та світовою громадськістю.
   Якщо Верховна Рада не виконує рішення КСУ, народ може розробити та впровадити власні форми фіксації своєї волі, які доцільні і оптимальні в умовах , що склалися в певний історичний момент.

Усе питання зводиться до того, як зафіксувати «загальну волю» народу в умовах, коли влада не хоче її чути, коли виборча система позбавляє шансів повернути державу, а країна перебуває у стані війни, наслідком чого частина народу знаходиться поза межами держави, а інша найбільш свідома в окопах.

Тому ключове питання нашого часу звучить так: що робити в умовах фактичного блокування народовладдя органами, які не зацікавлені в його існуванні?

Відповідь: народ має перебрати на себе відповідальність за порятунок держави, але зробити це усвідомлено, структуровано і правовими методами, уникнувши помилок минулих революцій.

Кожен із наших Майданів був проявом установчої влади. Але після кожного народ зупинявся на середині шляху – не маючи алгоритму подальших дій, чіткої моделі, інституцій та процедур. Це відкривало можливості для чергової узурпації.

Тепер ми повинні діяти інакше.

Лідерами в цьому процесі можуть і повинні стати не політики й не керівники партій, а кожен громадянин, який розуміє природу злочинної моделі управління, бачить, якою має бути система народовладдя, та готовий працювати над її впровадженням.

Як колись казали: «Кожен із нас – президент».
Сьогодні точніше: кожен із нас – носій установчої влади.

Саме народ, а не Верховна Рада чи будь-який державний орган, має сформувати:

1. модель народовладдя;

2. проект Конституції, заснований на цій моделі;

3. суспільний запит на її запровадження;

4. механізм її реалізації.

Такий механізм (інструмент) може бути повністю створений самими громадянами – ЦЕ електронна система блокчейн-голосування, профінансована народом та призначена для фіксації загальної волі.

Якщо, наприклад, три мільйони громадян добровільно перерахують по 50 гривень на її створення – це не лише фінансова підтримка, це акт колективної волі, перший крок до легітимації системи як інструменту прямого народовладдя.

Першим рішенням, ухваленим через цю систему, може стати:
Закон про електронну систему народного волевиявлення як інструмент реалізації установчої влади.

Другим – обрання делегатів до Установчих зборів, які підготують текст нового суспільного договору – моделі держави народовладдя.

Ця електронна платформа має стати:

• майданчиком для публічного обговорення;
• інструментом ухвалення рішень;
• механізмом народного контролю;
• цифровою інфраструктурою установчої влади.

І нарешті – саме через неї народ зможе ухвалити нову Конституцію України, засновану на принципах відповідальності, прозорості та реального суверенітету.

Мирослава Свистович,
радник Президента Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», заступник голови Громадської спілки «Національний рух за самоврядну Україну» з організаційних питань, екс міський голова м. Ірпінь.
Виступ на засіданні Всеукраїнської науково-практичної конференції «Від ідеї держави народовладдя – до виховання національно-свідомого громадянина: українська модель розвитку суспільства». 
10 грудня 2025 року