Наднаціональні потуги котрі ставлять за мету глобалізувати світ шляхом знищення національних культур та природних відмінностей між людьми, здійснюють свою злочинну працю на ниві коли агресивного, а коли і лицемірно закамуфльованого в шати “прав людини” та “пошани прав меншин”, нав’язування цілим народам чужих і непритаманних їм світоглядів й несумісних з національними традиціями та Божими Заповідями форм буття в цьому світі. Поширюючи побрехеньки про необхідність вивищувати гріховні забаганки над почуттям обов’язку супроти ближніх й Батьківщини, загал примушують до толерації содомії та найрізноманітніших збочень. Однією з форм нав’язування поблажливого ставлення до непередбачених Творцем й природою форм буття, є проведення цілого ряду найрізноманітніших заходів, де і без того втомленому від інформаційного сміття обивателю намагаються мало не з наукової точки зору довести що збочення в жодному разі не є аномалією, а боротьба з власною гріховною схильністю або пристрастю є даремною тратою сил.

Прагнення слуг лукавого глобалізувати й узалежнити від єдиного центру світ, на щастя натикається на рішучий опір не позбавлених здорового глузду й почуття патріотизму ідеалістів. Принципова боротьба з тріумфальною ходою підлості, брехні та несправедливості, вимагає від свідомих причин буття людини в цьому світі докладання титанічних зусиль задля пояснення загалові суті нинішніх процесів. На жаль, в постколоніальному й донині більше ніж на дві третити тоталітарному українському суспільстві, так і не постали середовища котрі взяли б на себе сміливість пояснювати до неможливості затурканому загалові від чого саме варто ухилятись, що є вартою поборення, шкідливою і навіть злочинною аномалією, а що гідною культивування чеснотою. Саме прагнення долучитись до когорти борців з матеріалізмом, а не забаганка будь-що врізатись в пам’ять читача, зобов’язує мене поділитись враженнями про відвідані впродовж кількох останніх днів формально малопомітні в суспільному і громадському житті заходи й проаналізувати їх злочину суть і зміст.

28-го вересня, в приміщенні “Укрінформу” (м.Київ, вул. Б.Хмельницького 8/16), з ініціативи громадської організації “Фонд сприяння Вільна Європа”, відбувся круглий стіл на тему “Права людини і правозахисний рух в Україні: аналіз існуючого стану, проблеми, цілі”. Попри заявлену в анонсі участь в круглому столі правозахистників та спробу кількох промовців прикувати увагу до реальних проблем українського суспільства (згадували про порушення замовних кримінальних справ та катування працівниками міліції затриманих, більше ніж незаздрісний стан справ в закладах пенітенціарної системи, залежність судів від багатьох зовнішніх чинників, а як наслідок і винесення суддями несправедливих рішень, бездіяльність органів прокуратури в справі протистояння порушенню посадовцями Конституції та безлічі нормуючих взаємостосунки між ними й платниками податків нормативних документів) доповіді більшості виявились астрономічно далекими від обраної та задекларованої теми. Попри те, вони вплинули на прийняття заздалегіть заготованої резолюції. Ця обставина дарувала підставу стверджувати що захід був позбавленою змісту формальністю, а самі організатори були слухняними виконавцями замовлення грантодавців.

Виступаючи перед присутніми, депутат ВР Вадим Колісниченко, котрий репрезентував “російськомовну Україну”, набрався цинізму й нахабства нарікати на виділення державою в часи всесвітньої економічної кризи коштів на освітніта та культурні програми для українців діаспори. Згідно його слів, постання держави Україна є наслідком прагнення всих хто мешкав в Україні послабити надмірно тоталітарну систему Радянського Союзу, а процеси котрі передували проголошенню незалежності, нічого спільного з національно-визвольною боротьбою проти чужинського поневолення не мали.

Ця побрехенька є такою котра м’яко кажучи не відповідає дійсності. Станом справ на 1990-91-ий рр. я був членом Спілки Української Молоді. Свідчу що головним ворогом українського народу й винуватцем всих бід і негараздів ми бачили не комуністичний, нівелюючий людську гідність тоталітарний устрій Радянського Союзу, а факт бездержавності українців. Поневолювач мав конкретне ім’я: Росія і весь російський нарід. Жодної різниці між царською Росією та комуністичним Союзом, інтернаціоналістична риторика чількиків котрого була лише ширмою в справі орусачення та асиміляції поневолених або приєднаних до Російської Імперії народів, ми не бачили. Нарікання пана Колесниченка (котрий доречі попри українське прізвище виголошував свою промову мовою вчорашніх окупантів) на незадовільне фінансування державою програм спрямованих на задоволення потреб так званої “російськомовної громади України” заслуговують на всебічне й всезагальне засудження, і викликали в багатьох присутніх справедливе обурення.

Аморально і несправедливо ставити в один ряд жертву (себто український нарід) й окупантів та продукт їхньої злочинної діяльності (котрими є цілеспрямовано населені в часи окупації етнічні чужинці, котрі доречі й становлять ядро функціонерів та діячів середовищ “російськомовної України” й сформованої окупантами касти зросійщених і зденаціоналізованих українців). Аналогічною за змістом й суттю була й доповідь представника УПЦ МП Діонісія, котрий нарікав на закиди й звинувачення в антиукраїнській діяльності. Про неприродність й невиконання РПЦ головного покликання й призначення сказано дійсно більше ніж достатньо. Вкотре доводиться нагадувати: чільники РПЦ від самих початків постання були слухняними виконавцями волі світської влади. Байочки про “богообраний російський нарід”, агресивність по відношенню до представників інших конфесій, згадане щойно слухняне і запопадливе (започатковане ще в часи монархізму й широко практиковане в часи комуністично-атеїстичнгого тоталітаризму) обслуговування шовіністичних забаганок та прагнень владної російської верхівки, дають підстави звинуватити ще молодого клирика в упередженості й відсутності вміння тверезо оцінювати явища та події. Я не належу до числа прихильників створення за адміністративним наказом світської влади “єдиної помісної православної церкви”, проте в діяльності філії РПЦ в Україні (котрою є УПЦ МП), вбачаю загрозу збереженню українцями національної ідентичності. Ця обставини дарує підстави стверджувати що РПЦ є астрономічно далекою від християнства тоталітарною сектою. Прикро і навіть обурливо що середовище котре разом з садистами і вбивцями з НКВД брало участь в розкраданні майна УГКЦ в 1946р., сьогодні набирається нахабства на найрізноманітніших коференціях й круглих столах нарікати на “утиски й нетолерантне ставлення”. Покайтесь спочатку за власні злочини панове дискредитатори християнства, поверніть українцям все що було вами вкрадене й поверніться самі на історичну Батьківщину, а вже по тому ми погодимось на дискусії.

Не кращим чином поводив себе й представник Конгресу Національних Громад України пан Йосиф (саме такою, непритаманною для української мови транскрипцією було подано його ім’я присутнім) Зісельс. Останній вимагав аби держава скасувала податки з підприємств котрі фінансують діяльність “національно-культурних товариств” й нарікав на вкрай нетолерантне ставлення українців до національних меншин. Маю підстави стверджувати що подана паном Зісельсом інформація про нетолерантність українців є плодом його хворобливої уяви й також з дійсністю нічого спільного не має. Нагадаю пану Зісельсу що згідно довгий час зумисне приховуваної, але врешті-решт оприлюдненої правоохоронцями інформації, відсоток злочинів скоєних чужинцями відносно українців суттєво перевищує цифру скоєння аналогічних дій українцями відносно іноземців. Тим паче що чимало дій і вчинків до котрих вдаються співплемінники пана Зісельса, не кваліфікуються згідно Кримінального Кодексу України як злочин, проте без перебільшення є такими в царині культури та моралі оскільки переступають Божі Заповіді. Почуваюсь зобов’язаним нагадати організаторам аналогічних за змістом круглих столів й конференцій. Панове! Вашими вчинками повинно керувати не прагнення отримати черговий грант, а почуття обов’язку супроти довгий час принижуваного й пограбованого українського народу. Прагення окремих функціонерів окремих національних та національно-культурних товариств паразитувати з особистою вигодою на нинішніх проблемах й негарздах українців, повинно провокувати всих кому не байдужа доля українців до всебічної протидії. Прикро, проте ваша участь в уможливленні оприлюднювати ці відверто антиукраїнські за духом й змістом тези, дарує мені підстави запідозрювати вас у відсутності патріотизму й байдужості до долі рідного народу. Буду безмежно радим коли ви чином доведете що я помиляюсь.

Кількома днями раніше, а саме 23-го вересня, в приміщенні недешевого й гламурного бізнес-центру “Леонардо” вул. Богдана Хмельницького 17/52а, з ініціативи “Вищої школи професійної політики” й за матеріальної підтримки Фонду Рози Люксембург (Німеччина) відбулась міжнародна конференція “Лівий рух в Україні. Перспективи співпраці та взаємодії”. Як виявилось з розповсюджених серед учасників конференції матеріалів, це вже шоста проплачена фондом Рози Люксембург в Україні за період з червня по липень конференція. Попередні відбулись у Львові, Симферополі, Миколаєві й Маріуполі. Прикро що я виявився певно єдиним представником націоналістичних кіл, та і журналістької братії також, хто відвідав цей захід. Нинішні лайки на адресу ідеалізаторів лівого руху, котрі публікуються на сторінках патріотичних й претендуючих на звання націоналістичних газет, є астрономічно далекими від того що довелось почути з вуст багатьох виступаючих. Оскільки в данім випадку не ставлю перед собою за мету критикувати лівий світогляд вцілому, обтяжу себе й читачів лише тезовим викладом побаченого та почутого, й враженнями від дійства свідком котрого довелось бути.
Саме місце проведення конференції, рівно як і ціна харчу котрий пропонували учасникам на фуршеті, зайвий раз дарували мені підстави стверджувати що легенда про альтруїзм й жертовність “виразників волі пролетаріату” є звичайнісінькою пропагандою. Нинішній лівий рух (доречною буде на перший погляд недоречна аналогія з українським патріотичним середовищем) є розколотим на цілий ряд нерідко навіть взаємопоборюючих партій та об’єднань. Проте відверто антинаціональна, ігноруюча національні особливості існуючих на планеті народів риторика промовців, рівно як і спроба зовнішніх потуг (в данім випадку прибулих в Україну з ліберального і надміру зматеріалізованого Заходу але (що показово) не з дикої Московщини) якщо не зорганізувати його в єдине ціле то принаймні зкоординувати покищо роз’єнані дії, викликає особисто в мене насторогу. Що шукають в Україні, і яка різниця марксистам з капіталістичної Німеччини до ще астрономічно далеких від кластичного розуміння ідеї “захисту людини праці від свавілля роботодавців” українських соціалістів, поділених на кілька угрупувань комуністів, руху “антифа” (ці виродки також удостоїлись честі бути запрошеними на те збіговисько), новітніх профспілок, експертного клубу “Анахарсиз” та невідомих широкому загалові функціонерів маргінальних політичних партій “За демократію і справедливість”, “Союз лівих сил”, “Справедливість”, “Велика Україна”? Як прихильник народовладдя й демократії погоджуюсь з тезою про необхідність постання в Україні середовищ котрі ставили б своєю метою захист прав робітників. Проте не просто нівелююча національну ідентичність українців, а відверто антинаціональна, мондіалістська за суттю риторика окремих виступаючих дарувла мені підставу стверджувати що нинішній лівий рух в Україні продовжує здійснювати власну діяльність як середовище руками котрого зовнішні потуги прагнуть очистити Україну від українців. З вуст однієї з виступаючих довелось почути наступне: згідно оприлюдненої Львівським міським головою Садовим інформації, значний відсоток мешканців Галичини налаштовані вкрай радикально й готують найрізноманітніші акції протесту й непокори в разі обрання на найближчих президентських виборах особи за котру вони не голосували. Виступ промовниця закінчила закликом сформувати дієву протидію “намаганням мешканців одного регіону нав’язати свою волю всим громадянам України”(зрозуміло що без огляду на їхнє національне походження).

Слухаючи промову складалось враження що я перебуваю на засіданні Ради Національної Безпеки й Оборони. Невже сатанізація Галичини є формою “боротьби за права людей праці”? Згадки окремих виступаючих про утиски роботодавцями робітників й ігнорацію владою та новопосталими капіталістами вимог профспілок, чергувались з лайками на адресу діячів національно-визвольного руху котрих безпідставно і брехливо звинувачували у “змові з капіталістами й служінні визискуючого робітників капіталу”. Побійтесь Бога, панове сповідники (якщо серед вс такі дійсно були) ідеї всезагальної зрійняйлівки! Раджу уважніше переглянути матеріали кількох великих зборів ОУН й постанови УГВР, в котрих було чітко задекларовано засудження й несприйняття практики нещадного визискування людиною людини зокрема й системами вцілому.

Прагнення подолати існуючу в Україні згадану вище нескоординованість лівацьких та лівоцентристських середовищ (в часі конференції довелось вислухати й лайку молодих ліваків на адресу чільника КПУ Симоненка) з одного боку дарує підставу вірити що з часом в Україні постане покликане захищати інтереси трударів середовище, а існуючі принаймні лівоцентриські партійки та об’єднання врешті-решт відмовляться від практики слугування зовнішнім потугам. Проте вона водночас і насторожує, оскільки дарує підстави стверджувати що нинішній лівий рух в Україні продовжує бути слухняним і запопадливим виконавцем волі і вимог зовнішніх потуг.

Кличу патріотів відслідковувати й вчасно розвінчувати спроби реанімувати скомпроментований в очах українців марксистський рух, оскільки ця ідеологіє є серйозною небезпекою. Знання слабких сторін антинаціональних середовищ й належна критика (котру під сучасну пору підміняє нерідко позбавлена логіки емоційна лайка) врятує душі сотень тисяч українців від заслуженої кари котру отримають по смерті прислужники чуттєвих насолод й матеріалізму. Борімося, й поборемо.