Президентові України п. Ющенку
Віктору Андрійовичу
від Вахнія Олександра Віталійовича
1971 р.н., зареєстрованого: м.Черкаси
бульвар Шевченко 398, пом. 58
на час написання «Скарги»
мешкаю в м. Києві

С К А Р Г А

Пане Президенте! Даним листом стверджую що під сучасну пору, супроти всього патріотичного руху в Україні вцілому й мене особисто зокрема, працівниками міліції та унапрямлюючими їхні дії вчорашніми КГБістами (котрі після постання України перейменували себе в СБУ) чиниться неприхований й цілком санкціонований моральний терор. Причиною неправомірних й порушуючих громадянські та людські права дій так.зв. “правоохоронців”, є прагнення унеможливити постання єдиного патріотичного фронту ідеологія котрого базувалася б на Божих Заповідях, наших національних традиціях, й кращих здобутках людської цивілізації. Це дозволяє мені стверджувати, що під сучасну пору в Україні здійснюються цілеспрямовані політичні репресії.

Я ніколи не цурався того що я українець. Навіть в часи брутальної московської навали, я не забував власного коріння, не соромився повсюди послуговуватись рідною мовою, й як міг протестував проти існуючої несправедливості. Сподіваюсь що не лише з розповідей колишніх політв`язнів Ви знаєте про реальний стан тогочасних речей.

Наприкінці 80-их на початку 90-их рр. минулого століття, я свідомо долучився до патріотичних середовищ, котрі ставили за мету побудову Української Самостійної Соборної Держави.

Моє принципове небажання миритись зі злом і несправедливістю, часто ставала причиною конфліктів як з окупаційним режимом, так і з постколоніальною адміністрацією, котра не маючи на те жодного морального права узурпувала владу. (Наприклад в жовтні 1991р. мене ув'язнили терміном на сім діб за демонстративне спалення прапору вже неіснуючої на той час формально Сов'єтської України.) Переважна більшість нинішніх бід та негараздів є наслідком посідання всих гілок влади особами заплямованими співпрацею з окупаційним режимом та вихованою нею цинічною і безпринципною зміною.

Я ніколи не приховував прагнення змінити нинішній ненормальний стан речей на краще. Саме моя непримиренність з існуючою несправедливістю й стала причиною безугавного переслідування мене працівниками так зв. «правоохоронних органів». Кількарічне спілкування з ними дає мені право стверджувати що значний відсоток серед них є людьми з цілком атрофованим почуттям патріотизму й найелементарнішої порядності. Наслідком зорганізування мною кількох цілком легальних й не порушуючих громадський порядок й спокій акцій протесту, пікетувань й публікацій в пресі, стало неприховане цькування й переслідування мене особисто й багатьох моїх знайомих. 14-го січня 2004р. мене затримали працівники Шевченківського РУ ГУ МВС в м.Києві звинувативши в пограбуванні. Формальними «потерпілими» виявились члени провокаційного «Братства», котре очолює заплямований організацією (доречі й супроти Вас також) проплачених спецслужбами й неперебірливими в досягненні запланованої забаганки політиканами провокаційних «акцій», сумнозвісний Дм. Корчинський. Попри те, що «Заява» на ім`я керівництва СБУ була написана 14.01.04., знайомі ще за два дні попередили мене про запланований арешт. Після затримання, в приміщенні Шевченківського РУ ГУ МВС в м.Києві, працівники міліції завдали мені тілесні ушкодження вимагаючи підписати три аркуші тексту. Логіка свідчила що то були наперед заготовані «зізнання» в котрих я визнавав причетність до вчинення злочину. На мою вимогу, судово-медичною експертизою були зафіксовані тілесні ушкодження на моєму тілі. Ці висновки фігурували й в матеріалах судового розслідування. Проте, попри долучення висновків судово-медичної експертизи до матеріалів досудового розслідування, особи котрі вчинили насилля так і не були притягнутими до належної відповідальності, а покликана слідкувати за дотриманням законності прокуратура цинічно відмовляла в порушенні кримінальної справи супроти садистів в погонах. 4.08.05., постановою Шевченківського районного суду м. Києва мене звільнили з-під варти, а 28.12.05. кримінальну справу було відіслано на додаткове розслідування. В часі утримання під вартою, я неодноразово звертався зі скаргами до органів прокуратури, й ряду інших державних служб. Прикро, але скарги ув`язнених в Україні прийнято потрактовувати «шляхом уникнення відповідальності». Хіба це нормально? Окрім того, 8.02.06р. окремою постановою Шевченківського р-го суду в м. Києві, було скасовано постанову Шевченківської районної прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи супроти працівників міліції котрі завдали мені тілесних ушкоджень. Згідно чинного законодавства, постанова суду зобов'язувала працівників прокуратури до належної реакції, проте цього донині не відбулось. В червні 2006р. я в письмовій формі звернувся до Шевченківської районної в м.Києві прокуратури, з вимогою повідомити мені про рух справи. Згідно отриманої відповіді від 28.07.06 (№10-4735), справу прокуратура взяла під особистий контроль. Стверджую, що до нинішнього часу, жодних слідчих дій або викликів для участі в додатковому розслідуванні ніхто не здійснював. Нагадаю, що згідно Кримінально-Процесуального Кодексу існують чітко встановлені межі (два місяці) для виконання слідчих дій. Мовчання прокуратури я потрактовую як небажання визнавати працівниками міліції та прокуратури факту безпідставного утримання мене під вартою протягом одного року й семи місяців. Вважаю також необхідним повідомити що в травні 2006р. в приміщенні Шевченківського РУ ГУ МВС в м.Києві, мене й спільно зі мною обвинуваченого Степанченко П.Д. понад двоє діб, без відповідної санкції Апеляційного Суду утримували під вартою. Стверджую, що слідча В. Журбас виконуючи вказівку начальника Шевченківського РУ ГУ МВС в м.Києві Мірошниченко, всупереч чинному законодавству, свідомо вдалась до заборонених Кримінально-Процесуальним Кодексом дій. Звідкіля така впевненість у власній вседозволеності й безкарності?

Аби унеможливити закиди недоброзичливців стосовно методів моєї діяльності, дозволю собі один приклад. В лютому 2007р., в газеті “Персонал-Плюс” було опубліковано мою статтю під назвою “Гадючник” в котрій я вказував на недопустимість розміщення під Шулявським мостом торгівельних крамниць. Кілька пожеж котрі суттєво пошкодили міст, антисанітарія, контробандне походження значної кількості краму, вкрай великий відсоток осіб котрі без відповідного дозволу перебувають в Україні й займаються там його поширенням, здавалося б повинні були викликати відповідну реакцію в правоохоронців й прокуратури. Проте цього не сталось. З гуртом патріотично налаштованої молоді, цілком легально (себто з інформуванням органів влади), 3.03.07, було зорганізовано мітинг з вимогами припинити торгівлю в невизначеному місці. В березні 2007р., мною було опубліковано статтю “Третього шляху в нас немає”, в котрій я оповів про хід мітингу, його резолюцію, факти погроз працівників міліції та СБУ напередодні з вимогою відмінити запланований захід, й виклав власні роздуми. Наприкінці квітня 2007р., під Шулявським мостом відбулась чергова пожежа, котра завдала державі мільйонні збитки. Експерти з'ясували, що наслідком пожежі був не підпал, а недбайливе поводження з вогнем. Реагуючи на подію, я опублікував в газеті “Персонал-Плюс” статтю під назвою “Догралися” (25-те квітня 1-ше травня 2007р.), в котрій звинувачував тогочасного міністра МВС Цушка й Київського міського Голову Чернівецького в нереагуванні на вимоги громадян, котре й спричинилось до чергової пожежі, й вимагав притягнути їх до кримінальної відповідальності за статтею “Службове недбальство”. Мені відомо, що стаття викликала озлоблення в Цушка, й потроїла його й без того вкрай агресивне ставлення до всього українського. Загальновідомо, що перебуваючи на посаді міністра внутрішніх справ, громадянин Цушко вдавався до злочнних методів поборення політичних опонентів, а ідлеглі йому працівники міліції були знаряддям в справі досягнення його забаганок.

За кілька тижнів, (11.05.07.) мене затримали працівники Печерського РУ ГУ МВС в м.Києві звинувативши в організації в березні 2007р., побиття працівника посольства Єгипту. Стверджую що до інкримінованих мені дій я жодним чином не причетний. Згодом, знайомі повідомили мені що взявши мене під варту, працівники міліції рапортували про “розкриття резонансного злочину”. Досудове розслідування проводилось протягом чотирьох місяців, проте жодних вагомих аргументів так і не було знайдено. Окрім мене в скоєнні злочину звинувачували ще чотири особи, троє з яких були неповнолітніми. З двома з них я не був знайомим взагалі, тож вперше в житті я побачив їх в судовій залі. Слідчий Посвистак І.М. ігнорував мої клопотання про проведення очних ставок з свідками й потерпілим. Прокуратура Печерського р-ну м.Києва попри неодноразові звернення й скарги так і не дала належної оцінки тому факту, що спільно обвинувачених зі мною неповнолітніх Рудика, Ткаченка, й Бондаренка всупереч вимогам КПК допитували без присутності старших. Окрім того, відразу після доставлення мене в Печерський РУ ГУ МВС в м.Києві райвідділ міліції, оперуповноважений М. Сидоренко та Начальник Відділу Карного Розшуку А. Лоза вимагаючи від мене визнати себе причетним до скоєння злочину, вдались до актів катування. До цих злочинних дій їх словесно спонукали й заохочували працівники Київського міського управління МВС, котрі були присутніми в кабінеті. Слідчий Посвистак проігнорував мою вимогу провести відповідну судово-медичну експертизу, чим унеможливив зафіксування тілесних ушкоджень на моєму тілі. Ці факти яскраво засвідчують, що катування в стінах районних та територіальних відділів міліції в Україні є ганебною нормою. Мною було подано скаргу до Печерської районної в м.Києві прокуратури в котрій я вимагав порушити кримінальну справу супроти оперуповноваженого Сидоренка та Начальника Відділу Карного Розшуку Печерського РУ ГУ МВС в м.Києві Лози за ознаками катування, та проти слідчого Печерського РУ ГУ МВС в м.Києві Посвистака за ознаками приховування злочинну, проте Прокуратура власною постановою мою скаргу відхилила. Аналогічно вчинив й Печерський районний в м.Києві суд. Проте Апеляційний суд задовільнив мою скаргу, й скасував постанову Печерського районного суду про відмову в порушенні кримінальної справи. 3.01.08., постановою Печерського районного в м.Києві суду, (№ постанови 4-17/08) було скасовано й постанову Печерської районної прокуратури. Проте замість належного реагування, це викликало невдоволення в працівників міліції та прокуратури.

В часі утримання в СІЗО, мене відвідували працівники міліції й вимагали надати інформацію про приватне життя моїх знайомих. Після моєї відмови, (подія трапилась в липні 2007р) вони брутально облаяли мене, й пригрозили «великими проблемами». На їхні дії я також подавав скарги, проте прокуратура жодним чином не відреагувала. Можливо Ви, як Президент зможете мені пояснити: яким чином в цій державі можна відстоювати власні права?

В часі судового розслідування, обвинувачення так і не змогло жодним чином довести мою причетність до інкримінованого злочину. Єдиним аргументом котрий обтяжував мене, було визнано свідчення якоїсь Андрєєвої Анастасії Анатоліївни. В суд вона жодного разу так і не з'явилась. Це й не дивно, оскільки такої особи не існує в природі взагалі. Не маючи жодних аргументів на користь моєї причетності до злочину, суд 18.12.07. відіслав справу на додаткове розслідування, а мене звільнив з-під варти. Бездумне, формалістське, й водночас упереджене виконання працівниками прокуратури своїх обов'язків, зобов'язувало їх подати апеляційну скаргу. 16.01.08., я мав зустріч з Прокурором Печерського р-ну в часі котрої намагався з'ясувати долю моєї скарги на працівників міліції, причину бездумної й формалістської підтримки обвинувачення в суді, й нереагування на численні факти порушення КПК слідчим Посвистаком в часі досудового розслідування. Прокурор запевнила мене в з'ясуванні обставин порушеної супроти мене кримінальної справи, й запропонувала з'явитись за тиждень. Того ж дня, близько 17.00. в приміщенні кав'ярні “Метроград-Сіті” гурт осіб в цивільному в кількості 7-8 осіб, в присутності відвідувачів, завдавши мені безліч ударів руками, ногами, й електрошоком, нічого не пояснюючи, одягли на мене кайдани, й доставили до Солом'янського РУ ГУ МВС в м.Києві райвідділу міліції. Свідками такого дикого затримання був багатолітній політв'язень комуністичних концтаборів п.Петро Рубан, й мій знайомий Степанченко П.Д. В часі доставки, особи котрі “затримували” й “доставляли”, відрекомендувались як працівники Київського міського Управління по боротьбі з організованою злочинністю. Вони не приховували що їм не довподоби моя громадська діяльність та скарги в Прокуратуру. Цей факт засвідчив безпринципність, свідому упередженість, й незацікавленість працівників прокуратури в з'ясуванні істини та невиконання покладених на неї обов'язків. Власне призначення (як і в часи комуністичного тоталітаризму) тут вбачають в бездумній й формалістській “підтримці обвинувачення”. Окрім того, це засвідчує й факт координації дій прокуратури з міліцією. Але невже до її обов`язків не входить нагляд за дотриманням законності виконавчою гілкою влади? І чому працівники прокуратури інформують осіб на котрих вказують як на виконавців злочинних дій про подані на них скарги?

В приміщенні Солом'янського РУ ГУ МВС в м.Києві райвідділу міліції, слідчий С. Сурмієвич повідомив що на мене вказують як на організатора погромницьких дій в іранській кав'ярні влітку чи восени 2006р. Стверджую, що до даного правопорушення я також жодним чином не причетний. Вночі, бл.00.00.- 00.30., виконуючи вказівку Начальника Солом'янсього РУ ГУ МВС в м.Києві райвідділу міліції, слідчий Сурмієвич взявши з мене підписку про невиїзд, звільнив мене з-під варти. Від тих пір, я не мав жодного виклику для проведення слідчих дій. Наступного дня, (17.01.08), разом з вищезгаданим Петром Рубаном, я подав скаргу на ім'я міністра МВС (вхідний номер В-218) в котрій виклав обставини затримання й вимагав притягнути вчинивших протиправні дії до належної відповідальності. Згодом, я додав й висновки судово-медичної експертизи,(№ експертизи 11, від 22.01.08) в котрій був перелік отриманих тілесних ушкоджень. В лютому 2008р. мене двічі викликали до міського управління МВС (слідчий Чубенко Р.В.) з вимогою дати покази щодо обставин вчинення супроти мене протиправних дій. Попри запевнення в тім, що матеріали зібрані в часі перевірки будуть переданими до прокуратури, я й донині не маю жодної звістки про долю відібраних в мене показів. Чому особи котрі послуговуючись службовим становищем й вдаються до протиправних дій донині не покарані? Невже в Україні немає закону й служб котрі нарешті примусили б зловживаючих службовим становищем правоохоронців дати звіт за кожен свій протиправний вчинок? Складається враження що справедливо критиковані цивілізованим суспільством подвійні стандарти в Україні є звичайнісінькою нормою. Власні роздуми з цього приводу та конкретне й детальне змалювання події, я описав в статті “Українська демократія” (24-те — 30-те січня 2008р), котру опублікував в газеті “Персонал Плюс” й котра була передрукована кількома інтернент сайтами. В наступному номері я опублікував статтю під назвою “Понад законом” (31-ше січняв 6-те лютого 2008р) в котрій виклав власне бачення діяльності органів правопорядку. Це дійсно безжальна, цинічна, й бездушна система. Вона донині послуговується традиційними й успадкованими від почилого геть не в Бозі Сов'єтського Союзу методами. Наслідком опублікування статті стала заборона публікуватись в газеті котра в свою чергу була наслідком телефонного дзвоника працівників міліції в редакцію й погроз. Окрім того, працівник міського управління МВС в м.Києві Денисюк Сергій Володимирович (принаймні так відрекомендували його знайомі) в присутності моїх знайомих нахвалявся що за дані статті він особисто переламає мені кінцівки. Мені відомо, що ініціатором геть всих дій котрі здійснюються супроти мене є особа котра відрекомендовується як Валентин Миколайович (моб.тел. 8-093-5641263). Зумисне сатанізовуючи моє ім`я як чільника міфічного вкрай радикального угрупування, псевдоправоохоронці створюють видимість боротьби з “проявами расизму”. Стверджую, що ніколи інкримінованих мені поглядів я не сповідував. Підтвердженням тому, можуть бути й мої публікації в пресі, в котрих я зокрема закликав до пошуку діалогу й нормалізації стосунків з Польщею (“Персонал-Плюс” №5 (208) за 2007р.), котру певні вкрай радикальні сили зумисне потрактовували як “відвічного ворога України”.

На даний час, моїх знайомих Пустового Дм., Казнадея Ст., Яковенка С., декілька разів викликали до Київського міського управління МВС в м.Києві, й погрозами примушували давати обтяжуючі мене покази котрі нічого спільного з дійсністю не мають. Безпідставно затримавши Дм. Пустового в власному помешканні й звинувативши в лайці в громадському місці (зрозуміло що жодних інкримінованих протиправних дій він не чинив), вироком суду протягом десяти діб утримували під вартою. В часі утримання, його фізичними тортурами примусили дати покази котрі не відповідають дійсності, проте обтяжують мене. З метою зламу волі, йому обіцяли за підпис оббріхуючих мене свідчень взяття під опіку й захист. Окрім того, певно з метою залякування, йому повідомили що 13.03.08. в часі розгляду Апеляційним Судом апеляційної скарги поданої Печерською районною прокуратурою щодо незгоди з відправленням справи на додаткове розслідування, мене візьмуть під варту. Звідкіля працівники міліції можуть наперед знати постанову суду? Чи це не є свідченням спроможності впливати на діяльність судової гілки влади? Дії кількох працівників міського Управління МВС в м.Києві свідчать що вони дають безпосередні вказівки органм дізнання райвідділів та слідчим щодо ведення слідчих дій. Так відбулось зокрема й 13.04.08 в приміщенні Солом'янського РУ ГУ МВС в м.Києві. Згаданий вище Данисюк був присутнім при допиті Казнадея С. Така поведінка є брутальним порушенням всих норм КПК оскільки ніхто окрім начальника слідчого відділу не може давати слідчому вказівок стосовно ведення слідчих дій. Оскільки жодного виклику до Апеляційного Суду мені не надходило, а сама Апеляційна Скарга була подана Печерською Прокуратурою, моя присутність в залі судового розгляду не була обов'язковою. Як і запевняли працівники міліції Пустового Дм., 13.04.08., Апеляційний Суд виніс постанову про взяття мене під варту, проте справу таки відіслав на додаткове розслідування. Саме відсутність в судовій залі врятувала мене від повторного опинення в смердючих й хвороботворних камерах Слідчого Ізолятору. Невже любити Батьківщину й чином це підтверджувати є злочином? Доречі, приймаючи “Ухвалу” суд наголосив (як того я і вимагав в часі досудового розслідування) на необхідності провести очні ставки між усіма обвинуваченими.

Пане Президенте! Тяжко довести незафіксовані на папері факти. Проте в разі бажання й неупередженого розгляду, довести відповідність їх дійсності геть не складно. З причини безугавного нервового напруження в мене суттєво погіршився стан здоров'я. Окрім того, ці дії я потрактовую не лише як переслідування з політичних мотивів, а й як одну з форм пограбування, оскільки мої рідні в часі утримання під вартою вимушені були сплачувати послуги захистників та передавати мені харчові передачі. Даною скаргою, як громадянин і платник податків, вимушений прохати у Вас захисту. Чому особи котрі в побуті відверто декларують власну зневагу до всього українського дозволяють іменем так ненависної їм України вдаватись до репресивних дій? Невже прагнення вислужитися й отримати чергове підвищення в ранзі є головним мірилом діяльності правоохоронців? Під сучасну пору, вони не соромлячись вдаються до несанкціонованого прослуховування телефонних розмов, обшуків, збору інформації про приватне життя, безпідставних затримань з подальшим брехливим обвинуваченням в скоєнні хуліганських дій. Про ці факти пишуть в ЗМІ, але ніхто і пальця об палець не вдарив для того аби припинити це беззаконня. Водночас, особи котрі послуговуючись посадами вдаються до протиправних дій, відверто декларують що “виконують вказівки керівництва”. В такому разі виникає запитання: хто дав їм відповідну вказівку, й чому вони так безкарно повертають Україну в стан 30-их років минулого століття? Стверджую що це не є ознакою цивілізованості й демократії.

Я довгий час намагаюсь зрозуміти, чому люди котрі щиро прагнуть змінити нинішній ненормальний стан речей в суспільстві, нинішньою системою потрактовуються як кримінальні злочинці й “позасистемні деструктивні сили”? Запевняю Вас: переслідування супроти мене розпочались ще за часів відвертої окупації, а значний відсоток переслідуваної нині молоді, в часі Помаранчевої революції в перших рядах змагались зі злом, брехнею, й несправедливістю. Вони завжди і принципово відстоювали потреби українського народу. Сили котрі стояли на варті комуністичного тоталітаризму та тогочасної (кравчуківсько-кучмівської) злочинної системи донині залишаються в посадових кріслах. Факт постання незалежної України вони сприймають як нагоду збагатитись й реалізувати власні злочинні забаганки. В приватних розмовах вони навіть не приховують власної зневаги до всього українського. Хіба це нормально?

На даний час, не з власної волі, я вимушений змінити місце помешкання й переховуватись, оскільки виконуючи замовлену “Постанову” Апеляційного Суду від 13.04.08., працівники Київського міського відділу МВС встановили нагляд за багатьма моїми знайомими, рідними, колегами по праці.

Даною скаргою звертаюсь до Вас як до чільника держави, доля котрої не є для мене байдужою. Я вимагаю припинення переслідування моєї особи й притягнення до належної відповідальності всіх причетних до його здійснення.