На площу, яка розділена проспектом ім. Леніна було підтягнуто дві начебто протилежні сили – по один бік площі на мітинг зібралися представники Комуністичної партії, до них приєдналися проросійські націонал-шовіністичні організації – «Русский Блок», «Славянскоє Єдінство», «Славянская гвардія», «Киевская Русь» т.п. При чому, поряд з червоними прапорами комуністів досить затишно почував себе прапор однієї з проросійських партій, елементом якого був російський монархічний прапор – чорно-жовто-білий.

З іншого боку відбувався мітинг під прапорами Партії Регіонів, який пильно «охороняли від нападу бандерівців» промосковські «казаки» на чолі з отаманом Панченком. На мітингу виступав один з відомих у Запоріжжі підприємців, член Партії Регіонів, неодноразовий кандидат на пост міського голови, Александр Кальцев.

Тональність виступів на комуністичному і капіталістичному мітингах була однаковісінькою: «отстоим завоевания наших дедов и отцов, не дадим бандеровской нечисти топтать нашу землю» і т.п. Для повного щастя мітингувальникам не вистачало лише присутності самих «бандеровців», для яких міліція передбачливо приготувала по обидва боки проспекту аж два величеньких «автозака», (машини з гратами, для перевезення затриманих та ув’язнених), на той випадок, якщо українські патріоти раптом надумають порушити рішення суду і прийдуть вшанувати пам’ять і славу тих, хто воював за створення української держави (звичайно справжньої Української Держави, а не тієї пародії, в якій ми нині живемо).

На мітингу зустрів знайомого комуніста і порадив, що вони могли хоча б для розваги зійтися лава на лаву з прихильниками партії олігархічного капіталу, тобто ПР, або хоча б покричати на них «позор прихвостням мирового капитала», позаяк не прийшов головний ворог – націоналісти. Але він лише ніяково посміхнувся і знизав плечима – напевне комуністи зовсім нічого не мають проти буржуазної Партії Регіонів, а швидше бачать в ній спільника у боротьбі проти українських патріотів.

З наближенням часу «Х», тобто 17-тої години, на яку раніше були призначені заходи українських патріотів зі вшанування воїнів УПА, Панченківські «казаки» строєм попрямували до пам’ятника жертвам голодомору, вишикувалися біля його в шеренгу, причому спиною до пам’ятника. Згодом поволі підтягнулися люди з прапорами Партії Регіонів і з синіми стрічками на рукавах. Як стало зрозуміло, всі вони прийшли «охороняти» пам’ятник - раптом націоналісти прийдуть вшановувати пам’ять загиблих, «ось тут ми їх і спіймаємо».

Команда під червоними прапорами вкупі з монархістською символікою, георгіївськими стрічками, з «русской тройкой» і т.п. на прапорах залишилася на місці і продовжувала «клеймить позором пособников фашистов», заодно охороняючи площу ім. О.Поляка від раптової навали націоналістів. Інтрига полягала в тому, в якому місці з’являться «бандерівці» і чи з’являться взагалі.

Згодом,«караул устал» - колона під блакитними прапорами Партії Регіонів помандрувала кудись в бік пам’ятника Леніну і вже більше не повернулась, далі подалися геть і Панченківські «казакі», поїхала геть машина КПУ з гучномовцями. Залишилися найстійкіші з комуністів і «славянская гвардія» та їм подібні «слов’яни», які ділять слов’ян на «слов’ян хороших» – тих хто марить російською імперією в будь-якому її варіанті, та «слов’ян поганих» - тих хто хоче жити у своїй слов’янській державі Україні, за законами цієї землі.

А кляті націоналісти так і не приходять… Молоді люди з георгіївськими стрічками на грудях зграйками сновигають по площі сюди-туди реагуючи на кожну «підозрілу» групу перехожих. Але пошуки ворога лишаються марними… Якась жінка ходить по площі і як грамофонну платівку прокручує всім кого зустріне, одну й ту саму дуже «правдиву» і страшну історію про те, як націоналісти-фашисти б’ють на вулицях тих, хто з ними не згодний.

Нарешті ворог з’явився… В особі машини, яка їхала по проспекту, а над нею майорів синій прапор з золотим тризубом і літерами НЕБО. У натовпі відбулося пожвавлення. Через три-п’ять хвилин проїхала машина з червоно-чорним «бандерівським» прапором, пасажир якої прикриваючи лице чорним шарфом прокричав до натовпу щось по типу «геть комуняків». У відповідь «слов’яни» з георгіївськими стрічками закричали «бей хохлов!». Не одразу помітив, що сталося далі, але побачив, як частина натовпу, як зграя шакалів «ломанулася» в бік проїзної частини. З’ясувалося, що коли водій машини, виконуючи правила дорожнього руху зупинився на червоний сигнал світлофора, цій зграї вдалося зірвати з машини червоно-чорний прапор. Надбігла міліція, після короткої розбірки машина поїхала далі. Зграя задоволена трофеєм – хоч якась втіха за витрачений час і гроші організаторів. Неподалік з міліцейської рації чути «на следующем круге мы его задержим» - ну прямо тобі пісня «идет охота на волков», коло зімкнулося.

Далі чекати чогось цікавого вже не було сенсу, та і зрештою, огидний весь цей звіринець і ця вистава неймовірно – кілька десятків людей відчувають себе неймовірними героями, при тому маючи за собою фінансову підтримку олігархічного капіталу, влади і телеканалів. Легко бути героєм проти віртуального ворога, роздувати щоки і пишатися георгієвською стрічкою прислужника сусідньої держави.

Прикро також, що той досить великий відсоток молоді, котра була присутня на цьому шабаші, виріс і був вихований у так званій «незалежній Україні», вихований в інформаційному полі ворожому до духу Української землі.

Як з’ясувалося, всі ці мітинги проти націоналістів виявилися зовсім непотрібними, вони як виявилося й не збиралися приходити на акцію, порушуючи державні закони, просто пустили певні чутки, на які так легко купилися «блакитні» «червоні» та інші їхні спільники показавши свою біснуватість та єдність «серпа і молота» з капіталом по повній програмі.

А ще ця історія нагадує старий, не зовсім пристойний анекдот про те, як один чоловік розповідав іншому про те, як чекаючи коханку прийняв добрячу дозу «Віагри». А той питає:

- Ну і як?
- Все гаразд, вісім разів.
- А що вона?
- А вона не прийшла.