Ще б пак, адже дійство, очолюване “фальшивими пророками” і “сліпими поводирями”, від самих початків було приреченим.

Сподіваюся, паралелі нинішнього дня і нашого трагічного минулого будуть доречними. Понад 350 років Україну було окуповано Московщиною. Довгий час окупація виправдовувалася «єднанням православних», згодом «спільним корінням» і «пролетарським єднанням трудівників». Але мета окупації залишалася незмінною - асиміляція, привласнення культурних та інтелектуальних здобутків, природних покладів та родючих чорноземів. Логічне постання в таких умовах «п‘ятої колони» (кількамільйонної суміші етнічних чужинців та позбавлених почуття обов’язку супроти Творця й Батьківщини зденаціоналізованих автохтонів), фізичний терор стосовно небайдужих і незгідних, нав’язування непритаманних форм світосприйняття не змогли зупинити прагнення українців самостійно облаштовувати власне життя.

Кількасотлітня боротьба врешті-решт дала довгоочікуані наслідки. Логіка підказує, що проголошувати незалежність і очолювати державотворчі процеси мусили б нові, непричетні до окупаційної адміністрації люди. Природно, що вони мають бути етнічними українцями («в своїй хаті своя правда, і сила, і воля»), незаплямованими співпрацею з окупаційним режимом. Так вчинили балтійські народи, і ми є свідками тамтешніх гідних життя європейця позитивних змін та прогресу. Цілком протилежно сталося в Україні. Усвідомлюючи приреченість комуністичних ідей і абсурдність прагнень зберегти Московську імперію в існуючих кордонах, тогочасна владна верхівка погодилася на формальну суверенізацію, а проголосивши (не маючи на те жодного морального та юридичного права) себе політичною та економічною елітою, взялася «розбудовувати державність». Наслідки загравання демо-ліберальних «державників» із постколоніальною адміністрацією й задекларованого в Конституції й законодавчих актах зрівняння (проте на практиці фактичного вивищення) в правах й можливостях насильників і жертв насилля не змусили на себе довго чекати. Переповідати їх зайве.

Події кінця 2004 року були логічним наслідком діяльності злочинної постколоніальної адміністрації. Усвідомлення самим загалом потреби змін провокувало українців до спротиву існуючому на той час стану речей. Народ сказав своє рішуче слово. Виходячи на майдани, українці прагнули усунути від влади тих, для кого факт постання незалежної України перетворився в нагоду збагатитися, а використання владних важелів сприяло задоволенню найгріховніших забаганок. Але щирими прагненнями й патріотичним ентузіазмом народу скористалися самозакохані політикани, олігархи і вихована ними безпринципна, але водночас жадібна до слави та наживи когорта «молодих політиків». Не потрібно бути пророком, аби зрозуміти, що колишній член ЦК ВЛКСМ Олександр Зінченко «повернувся» з Москви в Україну в 1992-му зовсім не для того, щоб сприяти утвердженню демократії та розбудові національної держави.

Для багатьох незрозумілим було і долучення до числа «любих друзів» чільника помаранчевих етнічних чужинців Жванії та Червоненка, участь у акціях протесту та присутність на сцені Майдану Тимошенко й Турчинова. За які заслуги перед українським народом серед імен «чільників революції» затесалися колишні компартійні та комсомольські діячі Кінах, Салій, Третяков?

Наслідки безпринципності «помаранчевої команди» ще довго ятритимуть душі українців і стоятимуть на заваді тріумфу правди та справедливості. Здобутою народом владою помаранчеві «нашоукраїнці» скористалися на власний розсуд. Із їхньої вини залишилися непокараними причетні до політичних репресій та переслідувань патріотів в часи окупації і формальної незалежності працівники силових структур, прокуратури, виконавчої влади. В приватних розмовах чільники «Нашої України» пояснюють це небажанням з’яви в пресі аналогічних і щодо них звинувачень. А в дійсності на те були зовсім інші причини.

Нинішній президент не соромиться й не гидує ініціювати і брати участь у започаткованому ще за часів окупації щорічному покладанні квітів 9-го травня на могили москвинських окупантів, котрі загинули в часі Другої Світової війни. Проте колишні вояки УПА та дивізії СС Галичина (єдині, хто в часі того збройного зудару між сатанинським комунізмом і німецьким нацизмом змагалися під синьо-жовтими стягами за Незалежність) так і не здобули належного визнання й пошани. Щороку організовані ними та патріотичною молоддю спроби влаштувати піший хід Хрещатиком зриваються зграєю колишніх «бійців заградотрядов» та сопляками зі створеного придністровським МГБ «Прориву». Міліція жодним чином не перешкоджає порушникам громадського порядку.

Більше того, спеціально замовленим рішенням сесії міськради патріотам забороняють будь-які заходи в центрі столиці.
Прикро, але ні у Президента, ні в помаранчевих депутатів та нібито проукраїнських політиків (окрім брехливо сатанізованого українофобами Тягнибока) ані часу, ні можливостей (а швидше всього, що бажання) не знаходиться, щоб підтримати гідних пошани. Певно, національна ідея для них також (як і для лихої слави Кучми та Табачника) «не спрацювала».

Революція (безкровна чи силова) – це докорінна зміна. Чим різняться між собою колишні й нинішні? Як мінімум – кольором символіки. У когось більше зовнішньо приємних людей, а в когось занадто багато нахабних, брутальних і зухвалих. Одні вболівають за «Шахтар», а іншим подобаються двобої Кличка. Але суть й мета (як це не прикро визнавати) і в одних, і в інших далека від потреб українського народу. І для «колишніх» (комуністів та соціалістів), і для винесених «помаранчевими» хвилями «новітніх» політика стала однією з форм підприємницької діяльності (для когось – гешефтом, для інших – бізнесом). «Традиційним» для Заходу кримінальним кланам залишається лише заздрити можливостям новопосталої камарильї.

Прихід до влади «помаранчевих» жодним чином не змінив залишений у спадок від вже почилого (і геть не в Бозі) Союзу ненормальний стан речей. Безугавні сварки за міністерські портфелі, комітети, перевибори до ВР, свавільний і упереджений «перерозподіл» (а не повернення у власність народу) здобутого за безцінь і кримінальним шляхом майна попередників, свідома відмова від виконання обіцяного й задекларованого розчарували громадськість. Зміна владної еліти не спричинилася до зміни існуючого стану речей. Кулачні бої й штовханина в сесійній залі Верховної Ради жодним чином не свідчать про щире бажання депутатів долучитися до поліпшення долі народу. Здобуваючи депутатські мандати, більшість (і помаранчевих також) політиканів вклали не один мільйон у виборчі перегони. І ось на тобі. Замість очікуваних дивідендів довелося зіткнутися з конкуруючою зграєю собі подібних. Яка халепа!

Досвід минулого свідчить - показові сварки безпринципних урядовців, підкуп депутатів (перехід з однієї фракції в іншу – зайве тому свідчення) існуючих проблем не вирішать. Україні й українцям потрібні нові чільники з незаплямованим минулим. Ці люди «не словом, а ділом» вже засвідчили, що такі чесноти, як честь, гідність, небайдужість, принциповість та відданість не є для них пустопорожнім дзвоном. Потрібно лише наважитись назвати речі власними іменами. Помаранчеві на це не спромоглися. Певно - просто не прагнули.