Мозок нинішнього “пересічного українця” перенасичений інформацією про амурні походеньки та п’яні бешкети “телевізійних зірок” та посадовців всіх щаблів і рангів. Чого-чого, а друкованих та Інтернет-видань (переважно російськомовних) котрі поширюючи цю інформацію чинять чорну справу морального, духовного та фізичного винародовлення українців, більше ніж достатньо. Тож зайве дивуватись, що детально поінформовані про розмір, колір, й навіть виробника білизни якоїсь безталанної, проте розкрученої грошовитим й підстаркуватим коханцем співачки, не розуміють суті процесів котрі відбуваються в Україні зокрема й світі в цілому. Саме цього й прагнуть воїни лукавого. Всебічно збоченими легше керувати.

Прагнення унеможливити тріумф підлості, брехні й несправедливості, зобов’язує кожного непозбавленого гідності, честі та усвідомлення причин власного буття в цьому світі, подати голос на захист правди. Не сприйміть це як самовихваляння, проте до когорти останніх зараховую й себе самого. А маю в тім рацію чи помиляюсь — покаже час й скажуть нащадки.

Близько трьох років тому, кількома (знову ж таки переважно російськомовними) засобами поширення інформації й формування суспільних настроїв, було здійнято мало не божевільний галас причиною котрого стали декілька (здійснених переважно в Києві) нападів на іноземців. Ошелешеного обивателя шокували звісткою наявності в Києві старанно законспірованого, проте вкрай активного підпілля, котре сповідуючи ідеологію “вищості Білої Раси над іншими” цілодобово займається полюванням за прибулими з Близького й Далекого Сходу та Африки туристами й студентами. Про “скінхедівські зграї” в той час не писали хіба-що вузькопрофільні малотиражні газетки та журнальчики. Атаки дійсно відбувались, проте ніхто з “висвітлюючих проблему” журналістів не обтяжив себе спробою дослідити причину агресії української молоді по відношенню до іноземців.

Кількарічна пауза врешті-решт кинула світло на речі котрі багато хто бажає і нині залишати в таємниці. Напади були наслідком відсутності чіткої міграційної політики тогочасного керівництва України (Варто зазначити що відсутня вона і нині). Здобувши освіту, іноземні студенти не поспішали повертатись на історичну батьківщину. Для багатьох з них трагічний для самих українців стан речей в Україні виявився непоганою нагодою заробити на проблемах й негараздах автохтонів. Створюючи недобросовісну конкуренцію й нерідко йдучи на відвертий кримінал, чужинці власними діями й поведінкою викликали в українців адекватну реакцію. Молодь в усі часи вирізнялась прагненням змінити щось якомога швидше, тож силові зіткнення й атаки інакше аніж прагненням очистити Україну від зневажаючих її традиції й культуру приходьок годі й пояснити.

Проте здійнятий гвалт для самих журналістів виявився непоганою формою заробітку, оскільки існуючі в Україні (проте фінансовані з-за її меж) різноманітні фонди, щедро оплачували писанину. Для працівників силових спецслужб здійнятий галас виявився як однією з форм власної реабілітації перед чесними платниками податків (мовляв бачте, переслідуючи “расистів” ми працюємо), так і нагодою безкарно порушуючи кримінально-процесуальний кодекс й Конституцію морально тероризувати всіх непідконтрольних.

Для багатьох боротьба з міфічним расизмом залишається “хлібом насущним” і сьогодні. 19-го березня в приміщенні столичної гламурної кнайпи “Купідон” коштом фонду ім. Фрідріха Еберта в рамках загальноєвропейського тижня проти расизму відбулась презентація трьох короткометражних фільмів. Оскільки дискусії про смаки прийнято вважати ознакою дурного тону, облишу їх для іншого разу. Особисто мене зацікавили виступи двох “спеціалістів” в царині антирасистського руху. “Знавцями” виявились два В’ячеслави: Ліхачов, котрий репрезентував Конгрес національних громад, й Якубенко, котрого відрекомендували як захисника й адвоката. Нового, абсурдного й астрономічно далекого від дійсності з їхніх вуст довелось почути чимало.

Мої спроби щось пояснити й викликати виступаючих та організаторів до цивілізованої дискусії виявились безрезультатними. Їх жодним чином не цікавила розмова. Власні побрехеньки виступаючі “спеціалісти” аргументували посиланням на видану Харківським інститутом соціологічних досліджень брошуру “Нетолерантна діяльність та організації в Україні. Результати соціологічних досліджень в Україні”, авторами котрої є Кобзін Д.О. й Черноусов А.Ш. Почуваюсь зобов’язаним донести до відома проплачених заокеанськими асигнаціями “спеціалістів”, що народним депутатом України Олесем Донієм на ім’я міністра внутрішніх справ було подано депутатський запит, в якому вказувалось на упередженість авторів й подання ними інформації, котра м’яко кажучи є або цитатами вирваними з тексту, або плодом їхньої хворобливої уяви. Проте чути про власну упередженість й оперування фактами котрі не відповідають дійсності ані організатори, ані виступаючі не бажали.

Присутнім роздарували невеличку за обсягом брошурку мешканця Вашингтону Блера Рубла, котрий закликав читачів широко відчинити браму й розчистити “...шлях тим благам, що їх несуть найбільш динамічні й домінантні сили сучасного світу — глобалізація, міграція та урбанізація”. Ось так, панове українці. Ваше прагнення зберегти власну національну ідентичність й бути повновласними господарями на землі, котру зрошували потом і кров’ю ваші предки, згідно Блера Рубла, є заслуговуючою на всебічне поборення формою самообмеженості й вузьконаціонального егоїзму.

Зафіксувавши присутніх з багатьох ракурсів фотоапаратом, організатори дійства вже наступного дня звітували грошодавцям про “вдало проведений захід”. Поспілкуватись в подальшому ні з ким не виявилось можливим, оскільки “антирасисти”-глобалісти помандрували до Польщі (певно прохати ще коштів на ще один або й кілька аналогічних заходів). Більшість присутніх (їх ледве набрався десяток) по закінченню перегляду фільмів й виголошення монологів, дбайливо загорнули в газету кілька канапок, й прихопивши по пляшці вина подались додому. Проте почуваюсь зобов’язаним донести до їхнього відому: подана організаторами фотосесія того геть не заслуговуючого на увагу зібрання, покликана створювати враження про існування в Україні активного “антирасистського й антинаціоналістичного руху”. Непосвяченим в брудну політиканську кухню пояснюю: присутні самі того не підозрюючи долучились до “процесу формування громадської думки” й створювали для сторонніх враження існування цілого пласту сповідників ідей самих організаторів.

Наступного дня, себто 20-го березня, майже вся Україна була шокована нападом виряжених в камуфляж молодиків на наметові містечка протестувальників біля Кабінету Міністрів та на Майдані Незалежності. Всіх хто був в наметах копняками й стусанами повалили на землю й “нейтралізували” спеціальними пластмасовими замінниками кайданів. Намети й майно учасників акцій протесту скидали в завбачливо приготовану вантажну автівку. Показово, що чергуючі біля наметів правоохоронці жодного спротиву насильникам не чинили.

Перш ніж оцінити зухвальство й нахабство нападників, гадаю не завадить дослідити й причину постання наметового містечка на Майдані. Вже не є таємницею той факт, що переважну більшість існуючих в Україні політичних партій та блоків цікавить лише влада, а не те що, з нею робити. Методи взаємопоборення є далекими від тих, котрими прийнято послуговуватись в цивілізованому світі. Загальновідомо, що нинішній прем’єр Юлія Тимошенко прагне будь-що здобути крісло Президента України. Її конфлікт з Ющенком та його оточенням є нічим іншим як боротьбою за крісло президента. Згуртоване довкола неї політико-економічне угрупування в минулому році програло вибори іншому, згуртованому довкола нинішнього київського міського голови Леоніда Чернівецького. Нещодавно, прагнучи реваншу, користуючись нинішніми економічними негараздами, Тимошенко пригрозила Чернівецькому виведенням на вулиці Києва всіх невдоволених його діяльністю на посаді Київського міського голови. Попри поширювані про Чернівецького байки, він не є настільки психічно неврівноваженим, яким його намагаються зобразити.

Б’ючи навипередження, Чернівецький надав змогу чільникові політичної партії “Братство” Дмитру Корчинському “окупувати” Майдан власними наметами. До протестної акції долучились й “Патріот України” та ще кілька нечисельних об’єднань. Попри всезагальне невдоволення діяльністю нинішньої політико-економічною верхівки, гасло протестантів “Геть усіх” (з певних об’єктивних причин) так і не стало об’єднавчим чинником. Водночас, “зарезервоване місце” унеможливило здійснитись планам Тимошенко й її оточення. З розповідей побитих “братчиків” стало відомо, що нападники відрекомендовувались членами громадського об’єднання “Щит”. На зорганізованій в УНІАНі прес-конференії (котра відбулась за кілька днів до нападу), четверо позбавлених навіть найменших ознак інтелекту лоботрясів переконували присутніх що є колишніми працівниками силових спецслужб. Згідно висновків з зачитаного ними перед ошелешеними журналістами тексту, політичні авантюристи власними мітингами й акціями протесту, унеможливлюють повновартісне функціонування всіх державних органів, котрі лише тим і займаються, що цілодобово переймаються потребами народу. Згодом загал довідався ім’я (інша справа чи воно відповідає дійсності) одного з чільників “Щиту”. Керівник столичної міліції Віталій Ярема з екранів телевізора закликав останнього добровільно з’явитись в міліцію й дати відповіді на запитання слідчого. Проте Олександр Єнковський витримавши кількаденну паузу, 23-го березня зорганізував ще одну пресконференцію в УНІАНі, де знову шокував журналістів і загал цинічною побрехенькою згідно котрої весь безлад в наметових містечках був вчинений не очолюваними ним негідниками, а самими “братчиками” й “патріотами”, котрі напившись горілки почали з’ясовувати між собою стосунки.

Не посоромились члени бандформування “Щит” поскаржитись і на самих протестувальників. Виявляється що “братчики” й “патріоти” першими напали на членів організації “Щит”, котрі о п’ятій ранку(!) також намагались долучитись до протестних акцій(?!) й встановити на Майдані власні намети. Біля виходу з інформаційної агенції, Олександра Єнковського нібито затримали працівники міліції, проте після отримання від нього вичерпних відповідей на всі питання, його звільнили й відпустили на всі чотири сторони. Наступного дня (себто 24-го березня), міністр МВС Луценко даючи інтерв’ю кільком телеканалам, довільно переповів висунуті Єнковським й його зграєю звинувачення супроти “братчиків” й “патріотів”. Існують речі, причину постання котрих здогадатись нескладно, проте брак конкретних фактів унеможливлює належним чином їх доведення. З вуст кількох працівників МВС та СБУ (відразу попереджаю що посилатись на них в суді я все одно не буду) стало відомо наступне: оточення Тимошенко (до котрого належить й нинішній чільник МВС) було вкрай роздратованим ініціативою Чернівецького й Корчинського. Прагнучи “розчистити” Майдан для проведення власних акцій й водночас догодити нинішньому прем’єру, дехто з чільників МВС не посоромився вдатись до кримінальних методів поборення політичних супротивників. Твердження Єнковського про те, що очолювана ним організація є об’єднанням колишніх працівників силових спецслужб, не відповідає дійсності хоч-би тому, що вік нападників був далеким від того, коли йдуть на пенсію. Подія про котру йде мова багатьох залишила байдужими спостерігачами. Цей факт викликає прикрість. На наших очах розігрується трагічний фарс. Одне угрупування цинічно нівелює право українців на влаштування протестних акцій (оскільки зводить його до дешевого вертепу), а наділені посадами й владою не соромляться вдаватись до кримінальних й злочинних методів поборення незгідних. Зухвалість “Щиту”, показово-пихата самовпевненість Єнковського, є першою ластівкою в справі формування “ескадронів смерті”. Безкарність стає причиною зловживання. Хто дасть гарантію, що сп’янілі від вседозволеності виродки зі “Щиту” завтра не вдадуться до актів фізичного знищення всіх, на кого їм вкажуть замовники й грошодавці?

Хід відвідин Президентом України села Мазепинці й влаштовані заходи присвячені вшанування світлої пам’яті гетьмана Івана Мазепи засоби інформації змалювали детально і докладно. Як не як, але Президент брав в них найактивнішу участь. Того ж дня відбулись й “альтернативні” заходи. В одному з кримських містечок, зграйка українофобів заслухала повторне виголошення анафеми Мазепі. Текст зачитував густобородий дурисвіт з УПЦ Московського Патріярхату. Кульмінацією дешевого й водночас огидного вертепу стало фарбування фекаліями збільшеної в кілька разів копії десятигривенної купюри, на котрій зображено так ненависного їм гетьмана. Блюзнірству песиголовців ніхто не перешкоджав. Міліція й СБУ жодного злочину в їхніх діях не вбачали.

Інший антимазепинський “захід” відбувся в приміщенні розташованого в Києві Російського Закордонного Центру. Дует раніше (принаймні мені) невідомих “військово-історичних письменників” С. Смоляников й В. Михайлов презентували власну розвідку під назвою “Иван Мазепа. Анатомия предательства”. Кількість бажаючих отримати плід їхньої уяви виявився суттєво більшим аніж кількість зарезервованих для презентації примірників, тож зацитувати антимазепинські “досліди” Смоляникова й Михайлова я не зможу. Згідно слів Смоляникова, книжка поширюватиметься серед військовиків армії і флоту. Про який патріотизм українських вояків після того може йти мова?

Почуте й побачене на “презентації” наштовхнуло мене на довгі роздуми з вкрай невтішними висновками. Український патріотичний рух вироджується. Ще десять років тому ніхто б не наважився зорганізувати в Києві презентацію книжки з такою назвою. Серед зарахованих політологами до лав “українських екстремістів й маргіналів” (котрі не знаходять себе серед брехунів, пустомель, пристосуванців і демагогів) відразу б зорганізувався “моб” (гурт) охочих поламати ребра авторам, організаторам й слухачам, і навіть рознести по цеглинці приміщення Російського Закордонного Центру. Проте кількарічні репресії працівників міліції й СБУ, помножившись на боягузство, нерішучість й прагнення будь-що засвідчити власне несприйняття “радикалізму” (навіть ціною демонстративної байдужості до долі переслідуваної за нелицемірний патріотизм молоді) “серйозними і поважними українськими політиками”, зробили врешті-решт свою чорну справу. Українство позбулось навіть цієї, найпримітивнішої форми самозахисту. Про яку національну ідею в такому разі може йти мова?

Помітивши моє нелицемірне засмучення з приводу нестачі примірника “Анатомії зради”, пан Смоляников спробував розрадити мене подарунком іншої власної розвідки присвяченої кількарічним поневірянням в Африці залишків царського Чорноморського флоту після встановлення в Росії більшовицького тоталітаризму. Дослідження безсумнівно цікаве, проте не воно привернуло мою увагу. Автором передмови до “історичної книжки-оповідання” є перший заступник Міністра юстиції України Валерій Бондик. Він не соромиться визнавати що поховані на чужині російські солдати й моряки “мріяли про ту батьківщину, з котрої він до них прибув” (переклад з рос. автора). Зміст передмови засвідчив, що ідея відродження Російської імперії є близькою йому за духом. Український посадовець відверто демонструє власне захоплення російським імперіалізмом та засвідчує прихильність до нього. Яке майбутнє у держави з посадовцями котрі потрактовують її “дочасною прикрістю”?

Вже чую відповіді “поміркованих” й “неупереджених”:
- Політичні переконання пана Бондика не є формою порушення громадського порядку, свідченням його нефаховості й зневаги до народу.

Принципово непогоджуюсь, панове. Возвеличувати церберів вже почилої геть не в Бозі Російської імперії — злочин. Так, він не передбачений Карним Кодексом. Проте існує мораль. Покладені за чужі й абсурдні ідеї життя й понівечені долі силоміць загнаних в царську армію українців в часи царату, зобов’язують докласти максимум зусиль аби унеможливити повторення трагедій котрі випадають на долю бездержавного народу. Погляньте на цей світ врешті-решт тверезими очима.