Постскриптум
12/11/2008 - 11:28
Постскриптум
Світ
політологіяhttp://dev.ar25.org/node/15826
Image
То українців треба і надалі винищувати, так само, як волів на скотобійні?!
В глибинному смутку, в сльозах і болючих роздумах відбувся день пам’яті – 75-ті роковини голодомору в Україні 1932-1933 років.
Шаленіють, під’юджують, глузують і не по-християнськи оббріхують українців усі ЗМІ Московії і представники п’ятої колони Москви в Україні. Святотатствують їхні злі серця, глухі душі і чорні роти: „Хватит, сколько можно? Пора прекратить! И у нас был голод!“. Придурюються в упор, що не чують цвинтарного дзвону. Не про голод, а про голодний штучний мор, осмислене організоване вбивство нації з усіма технологічними видами забезпечення вбивства, включно до збройної блокади запланованих для винищення людності регіонів України.
Як забути все це тим, хто вже вмирав і дивом вижив, а в хаті у них фотокартки рідних, цілих родин і родів, яких закопали в землю мертвими або ще й живими, і вини дивляться одне на одного: живі на мертвих, а мертві на живих? Як забути їхнім дітям і онукам все це, що ввійшло у плоть і кров із розповідей дивом виживших, а тепер і з розсекречених документів. Як забути, якщо вбивці і їх правонаступники замість каяття і спокути ще й глузують над нашим незагойним горем?
Але не про нелюдів думка... про нас, українців. Ми винні... ми масово втратили розсудок... чи то від жахів того мору, чи то від багатосотлітньої втоми рабства, яке заглушило в нас почуття елементарної гідності.
Вдумаємося в те, що нам говорять, підказують дуже поважні в світі люди, дивуючись з нас: скиглимо, ревемо і, як воли, йдемо на скотобійню... але ж волів женуть... а ми ж уже не в ярмі... вільні... Нарешті!
Розповів професор Ярослав Ульгурський (м. Львів), що коли в добу кривавої національно-визвольної боротьби Української Народної Республіки друзі наші звернулися до Папи Римського, щоб той, маючи вагомий вплив на міжнародні чинники, допоміг українцям врятуватися від загарбання, Папа їх запитав: „Хто ж то такі українці? Скільки їх?“.
- То великий народ, який Московія прагнула затюкати і зажерти зовсім, але він повстав, українців 50 мільйонів, - була відповідь.
«50 мільйонів і їм треба допомагати?! Та то не люди!!!», — відповів Папа.
Правдива і справедлива оцінка. За нею наступили фізично-фізіологічні розтлумачення її (оцінки) нам: голодомори, розстріли, депортації, концтабори – звільнення українських земель від українців для заселення їх московцями.
А ось що говорить, роз’яснює нам, українцям, сьогодні Вселенський Патріарх Варфоломій І у своєму Посланні „благочестивому українському народу“: „Отримавши в свої руки владу, насильник не буде турбуватися про благо підвладного йому корінного народу, не буде цінувати його духовних, культурних і матеріальних цінностей. Він добре знає, що рано чи пізно народ прозріє і скине із себе ярмо. Тому для тривалого владарювання треба стероризувати титульну націю. Збережені історичні документи колишнього Радянського Союзу пістрявіють свідченнями про національність репресованих. Переважна більшість знищених, ув’язнених або депортованих – українці, до того ж національно свідомі або господарі...
Три Голодомори, репресії, війна повинні були стати для Тебе, український народе, спонуканням для духовного очищення, морального вдосконалення, поверненням до прабатьківської християнської традиції з її власною Церквою і внутрішньою християнською духовністю, а не принесеною зовнішньою формальною християнськістю, яка межує з обрядопоклонством“.
Чуєте, сліпі і глухі тяглові воли, що й досі, на початку ХХІ ст., горнетеся до імперського відділку – церкви московського патріархату, що вам говорить Вселенський Патріарх?! Те саме, що говорив Папа на початку ХХ ст. Прозрійте і почуйте, нарешті, національно-ялові українці-християни, бо на вашій совісті будуть кров і муки мільйонів свідомих українців, як і на совісті тих, що горнулися на початку ХХ ст. до московської імперської комуни, зрадивши національно-визвольний український зрив.
Тоді Папа лише осудив нашу недолугість, сьогодні Патріарх Вселенський підказує Що Робити?
Кожна релігійна громада має перейти від московського патріархату до Київського Патріархату і покликати в свою церкву священика від цього патріархату та ініціювати творення Української Помісної Церкви. Це завдання громад, бо держава, навіть з українським президентом на чолі, тут безсила!
Чи ви, брати і сестри, є українськими християнами, якщо не чуєте не лише українських патріотів, а навіть Вселенського Патріарха, який досконало знає політику московсько-імперського обрядопоклонного патріархату?!
Ту політику чітко формулюють московсько-імперські ідеологи, цитуємо:
„Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом „суверенного государства“ наносит чувствительный удар по геополитическим интересам России. Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо“.
„…Не только гавани и пирсы теряем мы с утратой Украины. Мы теряем примерно треть ресурсов страны, более трети современных производств и около трети - давайте говорить прямо! – наиболее ценного для будущего нашей державы генетического потенциала. Именно поэтому подготовка общественного сознания к скорейшему присоединению и на сей раз - полному слиянию с ней (Россией) Украины… есть первая и важнейшая задача русской государственной идеологии“.*
Москва реалізує таку політику через всі доступні канали тиску на Україну під підступним прикриттям Великого договору про „дружбу“.
Що ж до національної яловості і волів, то слова ці не ради образи тут вживаємо. Певне зробив наш письменник страшну помилку, назвавши твір „Хіба ревуть воли, як ясла повні“. Прилипло! Не лише московці в своїх геополітичних планах про нас, українців, як про національно ялових, як про волів, про тяглову скотину розмірковують, яка нібито нездатна продукувати національну ідею, національну волю, державну консолідацію, національну гідність, але й більшість осіб, які промайнули в кріслі прем’єр-міністра України, спілкувалися з українським народом, як з волами. Обіцяли і обіцяють наповнити „ясла“ харчами, бензином, газом, ще чимось, але ні-ні – українським національним змістом, тобто, зробити українську націю власником – господарем своєї держави.
Та повернемось до Послання Вселенського Патріарха.
„Натхненниками, організаторами, керівниками і основними виконавцями винищення українців були ті, котрих можна охарактеризувати словами Ісуса Христа (подамо повнішу цитату з Євангелія від Івана для більшої ясності, бо Патріарх використав у Посланні лише короткий її фрагмент з 8: 44., авт.): „8:31. І казав Ісус до тих юдеїв, які увірували в нього: „Коли ви перебуваєте в моїм слові, ви дійсно будете учнями моїми 32. і спізнаєте правду, і правда визволить вас... 41. Ви чините діла вашого батька“. „Ми не з розпусти вродились, - кажуть йому ті; один лише Отець у нас: Бог“. 42. А Ісус їм: „Був би Бог ваш Отець, любили б ви мене, бо я вийшов від Бога і прийшов: не від себе самого прийшов, а він послав мене. 43. Чого ж не розумієте, що я кажу? Бо слова мого ви слухати не спроможні. 44. Диявол вам батьком, то ж волите за волею батька вашого чинити. А був він душогубець від початку, і правди він не тримався, бо правди нема в ньому. Коли говорить брехню, зо свого говорить, бо він брехун і батько лжі“.**
Невже ще ясніше мав пояснити Вселенський Патріарх національно-яловим українським виборцям, де треба проявити пильність, невже не закликав він москвинську і єврейську діаспори в Україні до покаяння і спокути? Думається, Вселенський Патріарх є прозорим, правдивим і святим у своєму Посланні. І мудрим! Він протокольно, за духовним саном своїм, закликав москвинську і єврейську діаспори в Україні до покаяння і спокути між рядками Послання, нам же виразно в рядках ствердив, що ті діаспори його заклик проігнорують.
Кожен українець і українка зобов’язані, щоб врятувати Україну, заговорити українською мовою і спілкуватися нею з представниками москвинської діаспори на благо їхнього олюднення. Адже ті представники не тупі; вони свідомо і демонстративно зневажають нас і нашу мову, гидують нашою мовою через свою імперську погорду. Вони, бачиш, - „лішь тогда свободно дишат, єслі рєчь родную слишат“. А ми, українці, в своїй хаті що... бездиханні воли?! Чому маємо безкінечно дихати „язиком“, яким зачитували смертні вироки мільйонам свідомих українців і заперечували наше існування і нашу мову на нашій землі?! Не місце окупантським залишкам в Україні. Шана тим представникам москвинської нацменшини, які все це розуміють і поводяться по-людському. Вільний розвиток їхнього „язика“ в Україні (ст. 10 Конституції) – це відсутність заборони того „язика“ і вільне його використання в життєдіяльності общин, землячеств москвинської нацменшини, але ніяк не злісне ігнорування державною мовою та фактичний саботаж всебічного розвитку і функціонування її у всіх сферах суспільного життя на всій території України (та ж ст. 10 Конституції), ніяк не політична боротьба за запровадження „язика“ колишнього окупанта України – убивці української мови та культури в статусі державної чи офіційної мови.
Всякі такі антиконституційні дії заборонені (не передбачені) міжнародною „Конвенцією про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин“, яку ще в 1994 році підписала Україна, але до цих пір не привела у відповідність до неї Кримінальний кодекс України і Конституцію, що є грубим порушенням ст. 9 Конституції. Певне тому будь-який провокатор „чечетов“ у Верховній Раді, у будь-якій сфері суспільного життя і на будь-якому клаптику території України протиправно, нахабно і безкарно насаджує нам свій „язик“, а ми, національно-ялові, воли, терпимо таке.
Треба усвідомити просту істину – доки ми, українці, кожен на своєму місці, не почнемо проявляти національну українську волю господаря своєї держави, доти нас не будуть поважати інші народи, нам будуть у вічі казати те, що сказав колись Папа і говорить сьогодні Вселенський Патріарх. Над нами будуть чинити заходи („на сей раз по полному слиянию с „Россией“ Украины“), як над національно-яловими неповноцінними соціальними тваринами, що мріють лише про „повні ясла“, а не про національну гідність. Недостатньо і підло скиглити над ровами, заваленими трупами замордованих голодними морами десятків мільйонів українців, і одночасно бути байдужими до процесів відродження своєї національної гідності.
Мовчать, на жаль, в Україні психологи, історики, політики і пустослови-заробітчани від політології про конкретне найголовніше, найважливіше і єдино рятівне для нашої нації. Першим про це конкретне сказав нам із закордону Орест Субтельний: коли послали українських діток під Крути відбиватись від московської орди (і ті героїчні діти прославили Україну на віки!), дядьки-хохли-воли сотнями тисяч, поховавши в стріхах рушниці, дивилися із-за своїх хлівів і гнійників на те, що відбувається, і розмірковували: будь-яка влада нас з наших посад від ріллі, свиней і гною нікуди не скине, бо немає нижче посад.
І, здається, єдиний поки що, ваш покірний слуга наважився (осмілився, бо мама казала, що на людей говорити так не можна) оприлюднити, завершуючи думку О.Субтельного, страшний для хохлів-волів висновок: є куди скинути; на два метри нижче ріллі і гною, в рови; і скинули мільйони убитих голодом не лише тих дядьків-хохлів-волів, а і їхніх дітей, дружин, батьків, і є в тому логіка (воли кінчають на скотобійні) та Боже застереження – не має права людина жити мрією лише про повні „ясла“, зраджуючи людську і національну гідність. Ось цей висновок – постскриптум і винесений у заголовок статті!
Вдумаймося в попередження українського мислителя Р.Кіся і зробімо висновки: „Речникам націократії ще абсолютно бракує того, на що вони мали б опертися в самому соціумі у своїй боротьбі за українську Україну... Бракує самої українськости у народі. Бракує – розплющмо очі – самого достатньо сконсолідованого (а також цивілізаційно та культурно добудованого) народу. Замість відносно цілістного етнополітичного організму – змар?іналізована медузоподібна маса: замість демосу – вульгус, замість популюсу – охлос... Ось чому неможливі ще – навіть на рівні настроїв та якихось більш-менш масових аспірацій ані здорова націократія, ані ліберальна – підтримувана самим демосом (і насамперед здатним до самоорганізації громадянським суспільством) – демократія... Адже і перша, і друга мають за реальний субстрат свій діяльний і дійовий суб’єкт – зрілий народ, а не аморфну юрбу. Нам усе ще багато чого бракує. Бракує не лише волі бути самими собою, бути українцями. Бракує усім разом, на жаль, цивілізованості. Власне вона (цивілізованість нормального бюрократа, цивілізованість промисловця, цивілізованість ученого, цивілізованість фермера, цивілізованість політичних провідників, цивілізованість нормального „середнього“ бюргера-обивателя і тд. і т.п.) мала би витягнути також і увесь наш новоукраїнський ланцюг. Підняти цим ланцюгом „шлюзи“ і врешті-решт випустити довгостримуваний наш потік у своє історико-цивілізаційне русло. Русло, що осторонь Азіопи.
Повернімося знову до трьох українських криз (криза людини, ідентичності та культурно-цивілізаційного середовища). Нагадаю, це процеси і явища, які нині є всеосяжними, діють у всьогосвітнім масштабі). Однак, поміж кількісно великих (багатомільйонних народів) сьогодні лише в Україні (а в Європі ще тільки у білорусів) криза особи, культури та національної самосвідомості дійшли до фатальної межі, що за нею вже (за яких 2-3 покоління) – небуття самої нації (а не лише втрати державності). Йдеться про ту межу, поза якою – зникнення самого народу із культурологічної мапи людства.
Проста аксіома: для того, аби будувати „своє“, дбати про „своє“, бути мотивованим до дієвого життєтворення чимось „своїм“, треба насамперед стати собою, бути собою“.***
Справа за нами, брати і сестри українці. Очистити Україну від імперської скверни – імперських ідолів у камені і металі, від їхніх імен і псевд в назвах населених пунктів і вулиць і т.ін. – це справа українських громад і державних адміністрацій на місцях. До цієї масової акції очищення закликав Глава держави. Повернення в Україну національної пам’яті, здорової народної моралі і гідності, символіки і топоніміки з увічненням нашої історії від Трипільської до сучасної визвольної доби засвідчать світові, що ми стаємо на незворотний шлях національного буття.
* - Г.Могильницька „Літос (або Камінь з пращі на розбиття митрополичого блудословія)“, Броварі, Українська ідея. 2006 (стор. 51)
** - „Святе письмо Старого та Нового Завіту“, Українське біблійне товариство, 1992.
*** - Р.Кісь, „Осторонь Азіопи“, Інститут народознавства НАН України „Літопис“, Львів 2007 (стор. 32-33).
В тему:
Українці починають і виграють
В єдності сила! Українці для України! — Концепція Української Національної Громади (УНГ)
Структура управління УНГ
Офіційний сайт Української Національної Громади
Радійте, українці!
Козак Мамай у пошуках Грааля
В глибинному смутку, в сльозах і болючих роздумах відбувся день пам’яті – 75-ті роковини голодомору в Україні 1932-1933 років.
Шаленіють, під’юджують, глузують і не по-християнськи оббріхують українців усі ЗМІ Московії і представники п’ятої колони Москви в Україні. Святотатствують їхні злі серця, глухі душі і чорні роти: „Хватит, сколько можно? Пора прекратить! И у нас был голод!“. Придурюються в упор, що не чують цвинтарного дзвону. Не про голод, а про голодний штучний мор, осмислене організоване вбивство нації з усіма технологічними видами забезпечення вбивства, включно до збройної блокади запланованих для винищення людності регіонів України.
Як забути все це тим, хто вже вмирав і дивом вижив, а в хаті у них фотокартки рідних, цілих родин і родів, яких закопали в землю мертвими або ще й живими, і вини дивляться одне на одного: живі на мертвих, а мертві на живих? Як забути їхнім дітям і онукам все це, що ввійшло у плоть і кров із розповідей дивом виживших, а тепер і з розсекречених документів. Як забути, якщо вбивці і їх правонаступники замість каяття і спокути ще й глузують над нашим незагойним горем?
Але не про нелюдів думка... про нас, українців. Ми винні... ми масово втратили розсудок... чи то від жахів того мору, чи то від багатосотлітньої втоми рабства, яке заглушило в нас почуття елементарної гідності.
Вдумаємося в те, що нам говорять, підказують дуже поважні в світі люди, дивуючись з нас: скиглимо, ревемо і, як воли, йдемо на скотобійню... але ж волів женуть... а ми ж уже не в ярмі... вільні... Нарешті!
Розповів професор Ярослав Ульгурський (м. Львів), що коли в добу кривавої національно-визвольної боротьби Української Народної Республіки друзі наші звернулися до Папи Римського, щоб той, маючи вагомий вплив на міжнародні чинники, допоміг українцям врятуватися від загарбання, Папа їх запитав: „Хто ж то такі українці? Скільки їх?“.
- То великий народ, який Московія прагнула затюкати і зажерти зовсім, але він повстав, українців 50 мільйонів, - була відповідь.
«50 мільйонів і їм треба допомагати?! Та то не люди!!!», — відповів Папа.
Правдива і справедлива оцінка. За нею наступили фізично-фізіологічні розтлумачення її (оцінки) нам: голодомори, розстріли, депортації, концтабори – звільнення українських земель від українців для заселення їх московцями.
А ось що говорить, роз’яснює нам, українцям, сьогодні Вселенський Патріарх Варфоломій І у своєму Посланні „благочестивому українському народу“: „Отримавши в свої руки владу, насильник не буде турбуватися про благо підвладного йому корінного народу, не буде цінувати його духовних, культурних і матеріальних цінностей. Він добре знає, що рано чи пізно народ прозріє і скине із себе ярмо. Тому для тривалого владарювання треба стероризувати титульну націю. Збережені історичні документи колишнього Радянського Союзу пістрявіють свідченнями про національність репресованих. Переважна більшість знищених, ув’язнених або депортованих – українці, до того ж національно свідомі або господарі...
Три Голодомори, репресії, війна повинні були стати для Тебе, український народе, спонуканням для духовного очищення, морального вдосконалення, поверненням до прабатьківської християнської традиції з її власною Церквою і внутрішньою християнською духовністю, а не принесеною зовнішньою формальною християнськістю, яка межує з обрядопоклонством“.
Чуєте, сліпі і глухі тяглові воли, що й досі, на початку ХХІ ст., горнетеся до імперського відділку – церкви московського патріархату, що вам говорить Вселенський Патріарх?! Те саме, що говорив Папа на початку ХХ ст. Прозрійте і почуйте, нарешті, національно-ялові українці-християни, бо на вашій совісті будуть кров і муки мільйонів свідомих українців, як і на совісті тих, що горнулися на початку ХХ ст. до московської імперської комуни, зрадивши національно-визвольний український зрив.
Тоді Папа лише осудив нашу недолугість, сьогодні Патріарх Вселенський підказує Що Робити?
Кожна релігійна громада має перейти від московського патріархату до Київського Патріархату і покликати в свою церкву священика від цього патріархату та ініціювати творення Української Помісної Церкви. Це завдання громад, бо держава, навіть з українським президентом на чолі, тут безсила!
Чи ви, брати і сестри, є українськими християнами, якщо не чуєте не лише українських патріотів, а навіть Вселенського Патріарха, який досконало знає політику московсько-імперського обрядопоклонного патріархату?!
Ту політику чітко формулюють московсько-імперські ідеологи, цитуємо:
„Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом „суверенного государства“ наносит чувствительный удар по геополитическим интересам России. Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо“.
„…Не только гавани и пирсы теряем мы с утратой Украины. Мы теряем примерно треть ресурсов страны, более трети современных производств и около трети - давайте говорить прямо! – наиболее ценного для будущего нашей державы генетического потенциала. Именно поэтому подготовка общественного сознания к скорейшему присоединению и на сей раз - полному слиянию с ней (Россией) Украины… есть первая и важнейшая задача русской государственной идеологии“.*
Москва реалізує таку політику через всі доступні канали тиску на Україну під підступним прикриттям Великого договору про „дружбу“.
Що ж до національної яловості і волів, то слова ці не ради образи тут вживаємо. Певне зробив наш письменник страшну помилку, назвавши твір „Хіба ревуть воли, як ясла повні“. Прилипло! Не лише московці в своїх геополітичних планах про нас, українців, як про національно ялових, як про волів, про тяглову скотину розмірковують, яка нібито нездатна продукувати національну ідею, національну волю, державну консолідацію, національну гідність, але й більшість осіб, які промайнули в кріслі прем’єр-міністра України, спілкувалися з українським народом, як з волами. Обіцяли і обіцяють наповнити „ясла“ харчами, бензином, газом, ще чимось, але ні-ні – українським національним змістом, тобто, зробити українську націю власником – господарем своєї держави.
Та повернемось до Послання Вселенського Патріарха.
„Натхненниками, організаторами, керівниками і основними виконавцями винищення українців були ті, котрих можна охарактеризувати словами Ісуса Христа (подамо повнішу цитату з Євангелія від Івана для більшої ясності, бо Патріарх використав у Посланні лише короткий її фрагмент з 8: 44., авт.): „8:31. І казав Ісус до тих юдеїв, які увірували в нього: „Коли ви перебуваєте в моїм слові, ви дійсно будете учнями моїми 32. і спізнаєте правду, і правда визволить вас... 41. Ви чините діла вашого батька“. „Ми не з розпусти вродились, - кажуть йому ті; один лише Отець у нас: Бог“. 42. А Ісус їм: „Був би Бог ваш Отець, любили б ви мене, бо я вийшов від Бога і прийшов: не від себе самого прийшов, а він послав мене. 43. Чого ж не розумієте, що я кажу? Бо слова мого ви слухати не спроможні. 44. Диявол вам батьком, то ж волите за волею батька вашого чинити. А був він душогубець від початку, і правди він не тримався, бо правди нема в ньому. Коли говорить брехню, зо свого говорить, бо він брехун і батько лжі“.**
Невже ще ясніше мав пояснити Вселенський Патріарх національно-яловим українським виборцям, де треба проявити пильність, невже не закликав він москвинську і єврейську діаспори в Україні до покаяння і спокути? Думається, Вселенський Патріарх є прозорим, правдивим і святим у своєму Посланні. І мудрим! Він протокольно, за духовним саном своїм, закликав москвинську і єврейську діаспори в Україні до покаяння і спокути між рядками Послання, нам же виразно в рядках ствердив, що ті діаспори його заклик проігнорують.
Кожен українець і українка зобов’язані, щоб врятувати Україну, заговорити українською мовою і спілкуватися нею з представниками москвинської діаспори на благо їхнього олюднення. Адже ті представники не тупі; вони свідомо і демонстративно зневажають нас і нашу мову, гидують нашою мовою через свою імперську погорду. Вони, бачиш, - „лішь тогда свободно дишат, єслі рєчь родную слишат“. А ми, українці, в своїй хаті що... бездиханні воли?! Чому маємо безкінечно дихати „язиком“, яким зачитували смертні вироки мільйонам свідомих українців і заперечували наше існування і нашу мову на нашій землі?! Не місце окупантським залишкам в Україні. Шана тим представникам москвинської нацменшини, які все це розуміють і поводяться по-людському. Вільний розвиток їхнього „язика“ в Україні (ст. 10 Конституції) – це відсутність заборони того „язика“ і вільне його використання в життєдіяльності общин, землячеств москвинської нацменшини, але ніяк не злісне ігнорування державною мовою та фактичний саботаж всебічного розвитку і функціонування її у всіх сферах суспільного життя на всій території України (та ж ст. 10 Конституції), ніяк не політична боротьба за запровадження „язика“ колишнього окупанта України – убивці української мови та культури в статусі державної чи офіційної мови.
Всякі такі антиконституційні дії заборонені (не передбачені) міжнародною „Конвенцією про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин“, яку ще в 1994 році підписала Україна, але до цих пір не привела у відповідність до неї Кримінальний кодекс України і Конституцію, що є грубим порушенням ст. 9 Конституції. Певне тому будь-який провокатор „чечетов“ у Верховній Раді, у будь-якій сфері суспільного життя і на будь-якому клаптику території України протиправно, нахабно і безкарно насаджує нам свій „язик“, а ми, національно-ялові, воли, терпимо таке.
Треба усвідомити просту істину – доки ми, українці, кожен на своєму місці, не почнемо проявляти національну українську волю господаря своєї держави, доти нас не будуть поважати інші народи, нам будуть у вічі казати те, що сказав колись Папа і говорить сьогодні Вселенський Патріарх. Над нами будуть чинити заходи („на сей раз по полному слиянию с „Россией“ Украины“), як над національно-яловими неповноцінними соціальними тваринами, що мріють лише про „повні ясла“, а не про національну гідність. Недостатньо і підло скиглити над ровами, заваленими трупами замордованих голодними морами десятків мільйонів українців, і одночасно бути байдужими до процесів відродження своєї національної гідності.
Мовчать, на жаль, в Україні психологи, історики, політики і пустослови-заробітчани від політології про конкретне найголовніше, найважливіше і єдино рятівне для нашої нації. Першим про це конкретне сказав нам із закордону Орест Субтельний: коли послали українських діток під Крути відбиватись від московської орди (і ті героїчні діти прославили Україну на віки!), дядьки-хохли-воли сотнями тисяч, поховавши в стріхах рушниці, дивилися із-за своїх хлівів і гнійників на те, що відбувається, і розмірковували: будь-яка влада нас з наших посад від ріллі, свиней і гною нікуди не скине, бо немає нижче посад.
І, здається, єдиний поки що, ваш покірний слуга наважився (осмілився, бо мама казала, що на людей говорити так не можна) оприлюднити, завершуючи думку О.Субтельного, страшний для хохлів-волів висновок: є куди скинути; на два метри нижче ріллі і гною, в рови; і скинули мільйони убитих голодом не лише тих дядьків-хохлів-волів, а і їхніх дітей, дружин, батьків, і є в тому логіка (воли кінчають на скотобійні) та Боже застереження – не має права людина жити мрією лише про повні „ясла“, зраджуючи людську і національну гідність. Ось цей висновок – постскриптум і винесений у заголовок статті!
Вдумаймося в попередження українського мислителя Р.Кіся і зробімо висновки: „Речникам націократії ще абсолютно бракує того, на що вони мали б опертися в самому соціумі у своїй боротьбі за українську Україну... Бракує самої українськости у народі. Бракує – розплющмо очі – самого достатньо сконсолідованого (а також цивілізаційно та культурно добудованого) народу. Замість відносно цілістного етнополітичного організму – змар?іналізована медузоподібна маса: замість демосу – вульгус, замість популюсу – охлос... Ось чому неможливі ще – навіть на рівні настроїв та якихось більш-менш масових аспірацій ані здорова націократія, ані ліберальна – підтримувана самим демосом (і насамперед здатним до самоорганізації громадянським суспільством) – демократія... Адже і перша, і друга мають за реальний субстрат свій діяльний і дійовий суб’єкт – зрілий народ, а не аморфну юрбу. Нам усе ще багато чого бракує. Бракує не лише волі бути самими собою, бути українцями. Бракує усім разом, на жаль, цивілізованості. Власне вона (цивілізованість нормального бюрократа, цивілізованість промисловця, цивілізованість ученого, цивілізованість фермера, цивілізованість політичних провідників, цивілізованість нормального „середнього“ бюргера-обивателя і тд. і т.п.) мала би витягнути також і увесь наш новоукраїнський ланцюг. Підняти цим ланцюгом „шлюзи“ і врешті-решт випустити довгостримуваний наш потік у своє історико-цивілізаційне русло. Русло, що осторонь Азіопи.
Повернімося знову до трьох українських криз (криза людини, ідентичності та культурно-цивілізаційного середовища). Нагадаю, це процеси і явища, які нині є всеосяжними, діють у всьогосвітнім масштабі). Однак, поміж кількісно великих (багатомільйонних народів) сьогодні лише в Україні (а в Європі ще тільки у білорусів) криза особи, культури та національної самосвідомості дійшли до фатальної межі, що за нею вже (за яких 2-3 покоління) – небуття самої нації (а не лише втрати державності). Йдеться про ту межу, поза якою – зникнення самого народу із культурологічної мапи людства.
Проста аксіома: для того, аби будувати „своє“, дбати про „своє“, бути мотивованим до дієвого життєтворення чимось „своїм“, треба насамперед стати собою, бути собою“.***
Справа за нами, брати і сестри українці. Очистити Україну від імперської скверни – імперських ідолів у камені і металі, від їхніх імен і псевд в назвах населених пунктів і вулиць і т.ін. – це справа українських громад і державних адміністрацій на місцях. До цієї масової акції очищення закликав Глава держави. Повернення в Україну національної пам’яті, здорової народної моралі і гідності, символіки і топоніміки з увічненням нашої історії від Трипільської до сучасної визвольної доби засвідчать світові, що ми стаємо на незворотний шлях національного буття.
* - Г.Могильницька „Літос (або Камінь з пращі на розбиття митрополичого блудословія)“, Броварі, Українська ідея. 2006 (стор. 51)
** - „Святе письмо Старого та Нового Завіту“, Українське біблійне товариство, 1992.
*** - Р.Кісь, „Осторонь Азіопи“, Інститут народознавства НАН України „Літопис“, Львів 2007 (стор. 32-33).
В тему:
Українці починають і виграють
В єдності сила! Українці для України! — Концепція Української Національної Громади (УНГ)
Структура управління УНГ
Офіційний сайт Української Національної Громади
Радійте, українці!
Козак Мамай у пошуках Грааля
Останні записи