Загальноприйнятою оцінкою рівня демократичності держави є прозорість діяльності державних установ та посадовців, й мінімальна кількість інформації котра “не призначенна для всезагального розголосу”. Платники податків є такими ж громадянами й суб'єктами державобудівництва (а не всепоглинаючими плебеями, як це прийнято було вважати в часи тоталітарного комунізму) як і посадовці всих рангів та рівнів. Ще одним свідченням демократичності суспільства, є всезагальне обговорення й пошук шляхів подолання викликів часу з котрими воно стикається. Ігнорація проблем, замовчування їх, рівно як і лайки та сатанізація посталих не з ініціативи владних чинників середовищ (громадських об'єднань), є свідченням тоталітаризму, антинародності, й корумпованості посадовців, котрі замість виконання покладених на них Конституцією обов'язків, прагнуть лише неподільної влади. За таких умов обіймані посади стають чудовою нагодою задовільняти власні амбіції, а відсутність контролю уможливлює використання державних коштів згідно власних забаганок.

Нинішні сумні реалії засвідчують, що попри нахабне й геть не вміле жонглювання можновладцями патріотичними гаслами, перспектива постання в Україні дійсно демократичного устрою (себто такого, де влада дійсно є приналежною народові, а не зграйці обслуговуючої зовнішні інтереси й власні забаганки кліки) їх жодним чином не приваблює. Саме з цієї причини, будь-які посталі не з їхньої ініціативи громадські й такі котрі не є підконтрольні їм об'єднання, потрактовуються “позасистемними й деструктивними елементами”. Прикро, та повторю ще раз: залишена у спадок Україні від почилого геть не в Бозі Союзу ненависть посадовців до народу, й потрактовування його не інакше як зобов'язаною негайно задовільняти всі їхні примхи отарою, в Україні було й залишається ганебною нормою. Водночас, небайдужі й спостережливі певно вже звернули увагу на той факт, що значний відсоток все ж наявних в Україні громадських організацій та об'єднань (діяльність котрих фінансується або державою, або щедрими міжнародними фондами й організаціями), очолюються або самими ж посадовцями, або кимось з їхніх близьких родичів. Для більшості з них це своєрідна форма “незадекларованого заробітку” й “самореалізації”. Зрозуміло що про жоден контроль самим суспільством діяльності вкрай корумпованих й збюрократизованих посадовців за таких умов не може бути й мови.

Окозамилююча й профануюча саму суть демократії симуляція існування в Україні громадських об'єднань, покликана виключно для формального виконання вимог світової спільноти. В дійсності вони є великим гальмом в справі поступу українського народу.
Дослідження нинішніх процесів в Україні дають підстави щосили бити в дзвін на сполох. Перевага смертності над народжуваністю вцілому (навіть попри те що в окремих регіонах народжуваність нарешті незначно перевищила смертність), вкрай високий рівень еміграції (переважно трудової, наслідком котрої стають руйнації родин, та спроби прийняти заробітчанами громадянства країн в котрих опинились), призводить до суттєвого зменшення населення в цілих регіонах. На тлі ненормованої й неконтрольованої народжуваності в країнах Азії та Африки, територія з родючим, проте невикористовуючимся за призначенням чорноземом, стає вкрай привабливою для чужинців. В разі продовження нинішніх тенденцій, українців й Україну очікує малоприємна (і це м'яко сказано) перспектива перетворення в “територію котра потребуватиме освоєння й заселення”. Поза сумнівом що колонізаторами будуть особи з разюче відмінними расовими й ментальними ознаками.

Прикро визнавати, проте цей процес вже почався. Головування на Херсонщині в одній з селищних рад вихідця з Пакистану, обрання депутатом однієї з місцевих рад в Криму расового хаміта (африканця), побіжно, й цілком під іншим кутом подавались громадскості. “Відсутність” (та чи вона дійсно має місце?) точних даних про кількість співвітчизників котрі в пошуках заробітку (з причини відсутності роботи в Україні) подались за кордон виглядає вкрай нещирою на тлі забезпечення вихідців з Близького й Далекого Сходу та Африки робочими місцями в Україні. І не треба дурити загал побрехеньками про кращі знання чужинцями основ займаних посад.

Бажаючі пересвідчитись в відповідності цих слів дійсності, можуть без зайвих труднощів переконатись на прикладі забезпечення робочими місцями затриманих при спробі нелегально перейти кордон й утримуваних в відповідних таборах. “Очікуючі депортації” без зайвих перешкод знаходять на Закарпаті й Волині роботу (переважно в царині послуг й виготовленні непритаманних для даного регіону планети форм сувенірів). В Києві п'ятеро вихідців зь Ірану без анінайменших застережень й не володіючи належним чином ані російською, а тим паче українською мовами, отримали роботу в їдальнях громадського харчування “Домашня Кухня”. Ні в кого чомусь не викликав запитань й здивувань той факт, що серед постраждалих від вибуху на Троєщинському базарі в 2004р. були “громадяни України, уродженці В'єтнаму й Пакистану”. Ось так. Виявляється кількох років торгівлі нелегально завезеним в Україну крамом достатньо для того аби отримати громадянство й бути зрівняним в усих правах й можливостях з автохтонами. Проте навіть на найменшу згадку про ці речі ( а тим паче її обговорення) нинішніми можновладцями чомусь накладено суворе табу.

Лише завдячуючи наявності елктронних засобів інформації, громадяни України мають змогу довідатись про нинішні процеси котрі відбуваються в прибалтійських країнах. Проте відсоток таких вкрай незначний. Неофіційно, в приватних розмовах, посадовці пояснюють це небажанням викликати напруження й конфлікти в суспільстві.

Але замовчуванням й ігнорацією правди не сховати а проблеми не вирішити. Насильно, супроти волі автохтонів приєднавши в 1940р. до складу Сов'єтського Союзу три балтійські країни, московські послідовники божевільного марксового вчення вдались до актів винародовлення, нищення національної культури, асиміляції, й нав'язування цілком не притаманного поневоленим народам світосприйняття. Здобута балтійськими народами незалежність в 1991р. зобов'язувала вдатись до заходів котрі унеможливлювали б в майбутньому постання аналогічних ситуацій. На лаві підсудних опнились колаборанти з числа колишніх працівників МВС та КГБ, герої почилого геть не в Бозі Союзу та його висмоктуючої всі сили праці, чільники місцевих (проте цілковито підконтрольних Москві) осередків компартії. Певно єдиний за всю історію етнічний естонець котрий отримав звання Героя Радянського Союзу Арнольд Мері, нині звертається зі слізними проханнями про порятунок до колишніх московських господарів. Проте кілька агресивних заяв російського Міністерства Іноземних Справ та упереджені постанови Держдуми розбиваються об прагнення естонського народу покарати запроданців й осіб причетних до фізичного винищення й виселення до Сибіру. Правдою є той факт, що в Україні також порушено кілька кримінальних справ за ознаками масового вбивства мирного населення. Знайдені на Галичині й Волині місця масових поховань з ознаками насильницької смерті й датовані 40-ми роками минулого століття здається зобов'язують до пошуку винних й причетних до масових вбивств. Знайти винних геть не складно. В архівах реально відшукати імена осіб (принаймні офіцерського складу) котрі проходили службу в тих регіонах. Проте викликати в прокуратуру й допитувати колишніх чекістів й вояків Червоної Армії, а згодом сажати їх на лаву підсудних й визнавати військовими злочинцями, нинішній владі чомусь вкрай незручно. Легше (певно заради пошуку їхніх голосів в часі виборів) обдаровувати їх кілька разів на рік вкраденими у чесних платників податків подачками у формі різних подарунків й пенсій, й ігнорувати вимоги прагнучих постання реально незалежної, а не бутафорної держави.

Здійнята нещодавно окремими засобами масової інформації (без перебільшення) істерія довкола неформального руху скінхедів була покликаною для того аби виставити їх перед громадскістю зграєю позбавлених навіть найелементарнішої порядності маргіналів й винуватців всіх інуючих в суспільстві негараздів. Зображаючи їх “бандою расистів”, свідомо поза увагою залишали дослідження причин постання їхньої субкультури, та актуальність сповідуваних ними поглядів. Ані працівників Апарату Президента, ані працівників СБУ та міліції (з джерел заслуговуючих на довіру відомо що останні отримали від працівників посольств деяких арабських країн непогану матеріальну винагороду за “поборення расизму”), жодним чином не цікавила актуальність висунутих ними вимог. Політологи, телеведучі, й безпринципні політикани не обтяжували себе спробами зорганізувати навіть видимість дискусії.

І суспільство мовчки проковтнуло безпрецендентне для цивілізованого суспільства “полювання на відьом”, в часі котрого задля “формування бази” людей безпідставно затримували в власних помешканнях, й звинувативши в нецензурній лайці в громадському місці, кілька діб утримували під вартою. Для багатьох журналістів, замовлені “репортажі” з цистерною бруду в адресу “непосидючої молоді” також виявилась непоганою формою заробітку й “піару власного імені”.

Тиражована багатьма (переважно лівого та ліберального спрямування) стаття журналістки газети “24” Євгенії Даниленко “Неонацисти гуляють на свободі” унеможливила побачити правду про саму авторку. Реальну оцінку цій молодиці, засвідчив факт її участі в травневому марші прихильників легалізації наркотиків, здійснення котрого щоправда була унеможливлена цього року діями патріотично налаштованих киян. Здійнята істерія затьмарила спроби оприлюднити порушення працівниками міліції безлічі гарантованих Конституцією громадянських прав. Дійсно: лаючи скінхедів й звинувачуючи їх в усих бідах й негараздах, легше відвертати увагу від реальних проблем нинішнього буття. Доречі, більшість “зарахованих в скінхеди”, виявились членами кількох патріотичних середовищ. Причиною “опинення в полі зору правоохоронців” була їхня участь в мітингах й акціях протесту проти відверто антиукраїнських заходів, зорганізованих вкрай недружньо налаштованими елементами. Справжні “бійці” так і не були знайденими. Рівно як і організатори квітневого вибуху в парку ім. Тараса Шевченка, внаслідок котрого постраждали дві студентки. Але про неспроможність працівників міліції розкривати злочини в Україні чомусь воліють мовчати.