Майже дохрипотні, вряди-годи навіть надміру емоційні, позірно-показові (проте відчутно нещирі й лицемірні) промови й дискусії більшості народних обранців та функціонерів геть усіх гілок влади довкола переваг взятої за взірець нинішньою постколоніальною та постокупаційною адміністрацією західної демократії над тоталітарним устроєм нівелюючої людську гідність вже неіснуючої імперії, котра володіючи мільйонами людей занурювала їх у почуття безнадійного страху, звелися виключно до закликів досягнути наявного в країнах котрі її репрезентують матеріального добробуту. Проте прагнення якомога швидше опинитись в колі держав на котрі рівняється решта світу, ніяк не може приховати того факту, що Україна так і не очистилась від залишеної у спадок від почилого геть не в Бозі Сов”єтського Союзу безбожницької зматеріалізованої халтури й породжених нею форм геть не цивілізованих взаємовідносин між посадовцями-можновладцями й платником податків (в Україні непитаючи згоди нас всих нарекли “пересічними громадянами”). Наділені владою продовжують потрактовувати загал “масою” котра зобов”язана слухняно бігти у вказаному ними напрямку. Але як і в часи комуністичного тоталітаризму, будь-яка, навіть найменша й найбезневинніша ініціатива громадян, в багатьох посадовців викликає несприйняття, озлоблення, й прагнення якщо не зупинити, то принаймні цілковито її контролювати. Активісти патріотичних середовищ певно пригадують, що навіть в часи незалежності, новопосталі патріотичні партії рясно інфільтровувались найрізноманітнішими інформаторами та провокаторами, котрі деструктивною діяльністю унеможливлювали повновартісне функціонування політичних й громадських об”єднань. Причини того криються як в самій системі, так й в залишених у спадок від часів окупації посадовцях. Випестувана ними зміна, вирізняється ще більшим цинізмом, відсутністю патріотизму, безпринципністю, й гонитвою за матеріальним добробутом. Прикро визнавати, проте в двобої між спробами очиститись від тоталітарних залишків й бюрократичним апаратом котрий його нині уособлює й всебічно формує власних наступників, останній все ще бере гору.

Є в нашому народі таке поняття, як “заговорити справу”: довго “розпинатися” про те, що і як робити, але нічого власне для цього не робити. Немає найменшого сумніву, що християнство було домінантним у формуванні культури й світосприйняття нашого народу. На відміну від новітніх вульгаризаторів “Біблії”, отці церкви радили кожну змальовану подію розглядати не лише як виклад фактажу, а й шукати в тому певний сакральний й повчальний зміст. Мойсей недарма сорок років водив пустелею рідний нарід. В даровану євреям землю ввійшли лише ті, хто не зазнав на собі “принад” й “переваг” єгипетського рабства. Українцям також потрібний певний період часу задля усвідомлення того, що призначенням національної держави є не потакання чуттєвим насолодам й гріховним забаганкам, а сприяння їм, як автохтонам й господарям посілої землі в справі захисту надбань, честі, та уможливлення безперешкодної реалізації власних талантів. Цей шлях складний, проте ігнорація проблем й викликів часу жодним чином не є свідоцтвом того що вони вирішаться самостійно.

Протистояти найрізноманітнішим формам зневаги людської гідності, є обов”язком всіх небайдужих до долі України. Я ніколи не цурався того є націоналістом. Окупаційна адміністрація довгий час нав”язувала українцям примітивний стереотип, згідно якого при будь-якій згадці про націоналізм, в уяві обивателя вимальовувався образ вурдалака-зарізяки. В дійсності, націоналізм є чинним втіленням в життя Господньої заповіді любити ближнього. Мені не соромно зізнатись в тім що я переймаюсь болями й потребами народу часткою якого є сам. Попри безліч прикрощей котрі зазнав від українців, я усвідомлюю що вони є наслідком кількасотлітньої бездержавності, в часі якої з українців силою вичавлювали чесноту поваги до самих себе й оточуючих.
Спростовуючи безліч звинувачень й нісенітниць, свідчу: єдиним поясненням всіх моїх вчинків було прагнення змінити той стан речей, внаслідок якого українці почали масово спиватись, морально розбещуватись, духовно розкладатись, й виїздити з України за кордон у пошуках заробітку або кращої долі. Поборення несправедливості нерідко вимагало чинного впровадження в життя декларованих гасел. Запевняю: попри вилитий на мене й на моє ім"я різноманітними заздрісниками й недоброзичливцями бруд, любов до Батьківщини й щире прагнення захистити покривджених співплемінників були для мене єдиним керунком. Підконтрольна спецслужбам бульварна преса нарекла мене “вандалом” оскільки я зорганізував й особисто демонтував декілька пам”ятників Леніну. Нині, деякі посадовці хвацько пританцьовуючи перед телекамерами збивають літери з встановлених в часи окупації монументів особам котрі власною діяльністю спричинялись до Голодомору й інших форм фізичного й духовного винародовлення українців. Де ж ви були півтора десятка років тому, коли такі дії ставали причиною викликів в СБУ, погроз ув”язнити, й з”яви лайливих публікацій в пресі?

Влітку 2003-го року в студентських гуртожитках Київського Політехнічного інституту відбулись силові зіткнення між студентами українцями й китайцями. Помаранчева Революція засвідчила факт існування “темників” (себто заборони на навіть найменшу згадку про окремі події), тож підконтрольна тогочасній владі преса не дала в ті дні чітких пояснень причин конфлікту. Замовчані й неопрелюднені факти свідчили що іноземні студенти користувались великими пільгами й проживали в суттєво кращих умовах аніж студенти українці. Влітку того ж року, з моєї ініціативи, представники кількох молодечих патріотичних організацій (як неформальних, так й зареєстрованих) передали лист на ім'я тогочасного міністра освіти Кременя з вимогами належним чином ставитись до потреб українських студентів, й забезпечити належний контроль над прибулими з-за кордону, для значної кількості з яких факт легального перебування в Україні використовувався для цілком іншої мети аніж навчання. Здійсненні в той час перевірки свідчили, що значний відсоток іноземних студентів замість відвідування занять, займались перепродуванням контробандно завезеного краму, й шукали найрізноманітніші шляхи аби після закінчення навчання залишитись в Україні. Відповідь одного з челядників Міністерства Освіти вражала своїм бездушним цинізмом. Як виявилось, завдяки іноземним студентам, Україна щороку отримувала в бюджет близько тридцяти мільйонів доларів, тому жодних дій для наведення порядку міністерство вживати не буде. Ось так. Гроші вище й важливіше аніж здоровий глузд й потреби загалу.

Окрім поданого листа, разом з однодумцями ми провели кілька інших заходів та зустрічей з студентами, в часі котрих закликали їх до активніших дій на власний захист. Зрозуміло що наша діяльність не лишилась без уваги “компетентних органів”. Працівники СБУ декілька разів викликали на зустріч й вимагали припинити гарантоване Конституцією право на реалізацію сповідуваних переконань. Моя принциповість й небажання виконувати їхні вказівки й вимоги коштувала мені одного року, семи місяців та десяти днів в”язниці. В перших днях 2004 р. до мого знайомого Павла Степанченка звернулась двійця студентів КПІ з проханням познайомити їх зі мною. Згідно їхніх слів, обоє вони були чільниками студентської профспілки котра вимагала від ректорату припинення ганебної практики запобігання перед іноземними студентами, та обмеження в правах й можливостях студентів українців. Проте в часі зустрічі, ініціатори вдались до пропозицій цілком іншого змісту і почали схиляти зрадити принципам й стати на шлях політичного заробітчанства. Мене умовляли знаходити серед політиків осіб котрі за пікет політичних опонентів не соромились матеріально винагороджувати, а “профспілкові діячі” зобов”язувались забезпечити ці заходи учасниками, у котрих така форма заробітку не викликає ані найменшого докору сумління. Пропозиції ініціаторів зустрічі були мною відхилені. На тім вона й скінчилась.

14-го січня, близько 21.00., поблизу храму Святого Миколая УГКЦ вірним котрої я є (розташованого за адресою вул. Покровська 6) мене затримали працівники міліції й СБУ. В приміщенні Шевченківського РУ ГУ МВС в м.Києві, працівники міліції (всіма їхніми діями керував оперуповноважений Олег Мирза) відразу почали вимагати від мене підписати три аркуші паперу. Як потім виявилось, це мали б бути мої “щирі й добровільні зізнання” в тім, що спільно з П.Степанченко я “застосовуючи фізичне насилля й погрожуючи ножем” вчинив пограбування “активістів студентської профспілки”. Моя відмова підписати написані міліціонерами від мого імені “зізнання”, стала причиною застосування супроти мене фізичного насилля. Методи примусу дійсно були болючими. Протримавши мене близько години в приміщенні Шевченківського РУ ГУ МВС в м.Києві, працівники карного розшуку за наказом Мирзи перевезли мене до 3-го Територіального відділення міліції Шевченківського РУ ГУ МВС. Лише тут, черговий слідчий пояснив мені що цього ж дня, супроти мене порушено кримінальну справу № 10-4735 за ознаками злочину передбаченого ст. 187ч.3 (розбійний напад). Наступного дня я спілкувався з слідчим Є.В. Кожухівським. Його жодним чином не цікавили мої пояснення про непричетність до злочину. Більше того, він навіть не приховував, що знає про справжню причину взяття мене під варту:

- Ти що, владу лаєш й гадаєш що це тобі минеться? Матимеш час оговтатись й вгамуватись — єхидно глузував він. Проте мою погрозу перекусити собі вени в разі відмови провести судово-медичну експертизу сприйняв всерйоз. Завдяки моєму настирному наполяганню, до матеріалів кримінальної справи було долучено довідку судово-медичної експертизи (аркуш матеріалів кримінальної справи №93) в котрій було зафіксовано тілесні ушкодження на моєму тілі (наслідки побоїв завданих очолюваної оперуповноваженим Мирзою бригади працівників карного розшуку). 15-го січня був взятим під варту й Павло Степанченко. Скориставшись його переляком й розгубленістю, зламавши волю фізичним катуванням та погрозою бути вивезеним до лісу, працівники карного розшуку примусили його навіть не читаючи підписати підсунуті йому “зізнання”. Їх, разом з поданими 14.01.04. на ім'я тогочасного Голови СБУ “потерпілими” заявами та супровідним листом підписаним Головою Департаменту національної державності і боротьби з тероризмом (вих.№5/554) виявилось достатньо аби суд прийняв постанову про взяття нас обох під варту. Про поневіряння в стінах слідчого ізолятору, утримання в камері “спецпосту”, інформаторів котрих щотижня під виглядом зустрічі з рідними або адвокатом викликав оперативник й вимагав в письмовій формі інформувати їх про кожен мій крок, а також про прослухану працівниками СБУ розмову між мною та депутатом тогочасної ВР Тягнибоком по переданому мені в СІЗО друзями мобільному телефону, нанесення мені працівниками СІЗО №13 тілесних ушкоджень, певно доведеться оповідати іншого разу.

Розгляд судом справи по суті, так і не зміг знайти фактів котрі б свідчили про скоєння мною злочину. Наскоро зліплений слідчим Кожухівським обвинувальний висновок ряснів орфографічними помилками (деякі з них, я власноручно за його згодою виправляв на комп’’ютері) та реченнями на зразок “удар був не сильним і він відчув невеликого фізичного болю, який швидко пройшов”, або “знайшов банківську картку котру тримав у руках”. Проте на поверхню виплили факти котрі в цивілізованій державі повинні б були стати причиною порушення кримінальної справи супроти працівників міліції. Це згаданий вище висновок судово-медичної експертизи про наявність на моєму тілі слідів побоїв та довідка з банку згідно котрої банкомат з котрого начебно Степанченко зняв гроші відібраною в “потерпілих” карткою взагалі в природі не існує. Так зв. “потерпілі” після дачі в суді показів котрі мене й Степанченка брехливо обтяжують, в залі суду більше не з”являлись, чим неабияк образили суддю й прокурора. 9.12.04 постановою Шевченківського районного суду м.Києва справу було надіслано на додаткове розслідування. Слідча В.І. Журбас в провадженні котрої опинилась справа жодної вимоги суду не виконала. Більше того. З”явившись за кілька днів до закінчення передбаченого Кримінально-Процесуальним Кодексом терміну для проведення слідчих дій, вона вимагала не читаючи підписати матеріали справи. Мої обурення й протести вона з посмішкою ігнорувала. Оскільки передбачений КПК термін утримання під вартою закінчувався, мене й Степанченко перевезли до Шевченківського РУ ГУ МВС в м.Києві. Шевченківський районний в м.Києві суд 19.05.05. відмовився розглядати її клопотання про продовження терміну утримання під вартою, тож прагнучи отримати постанову Київського Апеляційного суду, слідча Журбас заручившись підтримкою начальника Шевченківського РУ ГУ МВС в м.Києві П. Мірошніченка утримувала навіть без відповідної санкції суду мене й Степанченко під вартою. На знак протесту проти такого свавілля й грубого порушення норм Конституції й КПК Степанченко перерізав собі вени. Не судіть його занадто жорстоко. В тих умовах це був єдиний спосіб зафіксувати власну присутність в казематах райвідділу. 4-го серпня 2005р. постановою суду мене й Степанченко було звільнено з-під варти, а 28- грудня справу вже вдруге було відіслано на додаткове розслідування.

- Твоє щастя що “помаранчеві” до влади прийшли. Так сидів-би ти рівно стільки, скільки визначив-би суд. Такими словами замість привітання відреагував на моє звільнення один з працівників СБУ. Проте факт переходу політичної влади до “помаранчевого” блоку жодним чином не змінив існуючого стану речей. Самогубство Кравченка й втеча з України Білоконя не змінила суті ігноруючої закони на варті котрих вона покликана стояти системи. Визнати факт порушення замовної справи ніхто не поспішав.

Прокуратура Шевченківського району м.Києва також засвідчила власну упередженість. Виконанням постанови Шевченківського районного суду м.Києва від 8.02.06., котрий задовольнив мою скаргу на відмову прокуратури порушити кримінальну справу на працівників міліції за нанесення тілесних ушкоджень, ніхто обтяжувати себе не почав аж до нинішнього часу. В червні 2006р. я звернувся з листом до Шевченківської районної, в м.Києві прокуратури, в котрому засвідчив що ніде не переховуюсь й вказав на порушення працівниками міліції вимог КПК (згідно його вимог, досудове розслідування триває не більше двох місяців). Відповідь не забарилась. В листі від 28.07.06. мене “порадували” звісткою “що за тяганину та неналежне розслідування вищевказаної кримінальної справи відносно слідчого Абрамова О.О порушено дисциплінарне провадження. Хід додаткового розслідування прокуратурою району взято на контроль”. Папір все стерпить. Навіть брехню. Проте прокуратура районну визнала, що невиконання постанови суду відбувається не з моєї вини.

Певні перипетії (порушення в травні 2007р. іншої, також замовної кримінальної справи) унеможливили послідовно відстоювати власні права. Проте починаючи з весни 2008р., я звернувся з листами до Генеральної прокуратури та міністра внутрішніх справ, й опублікував “Відкритий лист до Президента” котрий був передрукований й таким чином поширений кількома українськими й закордонними Інтернет-виданнями. Невесні й влітку 2008р. я звертався з листами до Київської міської прокуратури з проханням повідомити мене про рух справи й вжити передбачених КПК заходів прокурорського реагування. Формальні відписки виходили за межі здорового глузду. Спочатку (і це попри мою настирність) мене намагались звинуватити в ухилянні від участі у слідчих діях: в відповіді від 7.05.08. повідомлялось що “слідчим Абрамовим О.О. 7.02.06. прийнято рішення про зупинення досудового слідства на підставі п.1 ст. 206 КПК”. Згодом, після того як я в наступній скарзі процитував відповідь майже дворічної давнини, аргументи прокуратури стали м'якшими. У відповіді від 3.09.08. на моє клопотання на ім'я Прокурора міста Києва від 14.08.08., Шевченківська районна прокуратура до якої 28.08.08. клопотання було передане для розгляду, повідомлялось що “на даний час по кримінальній справі проводяться необхідні слідчі дії спрямовані на повне, всебічне та об'єктивне дослідження всіх обставин справи”. Біблійна мудрість “хто стукає тому відчиняють” врешті-решт таки взяла гору над бюрократичною системою. 21-го листопада 2008р., слідчий 3-го ТВМ Є.Листопад вручив мені постанову про закриття відносно мене кримінальної справи аргументуючи це відсутністю доказів. Щоправда в постанові жодним словом не згадувалось про долю вилучених 14.01.04. грошей в сумі 630 доларів США та 172-ох гривень. На моє запитання про долю вилучених коштів, слідчий в досить-таки брутальній формі відповів що нічого ні про що не знає. Процес повернення зайняв понад два місяці. Довелось декілька разів зустрітись з начальником слідчого відділу 3-го ТВМ Шевченківського РКУ ГУ МВС в м.Києві й подати на ім’’я прокурора району клопотання про вжиття заходів прокурорського реагування. 2.02.09. гроші були повернуті.

Перемога звичайно радувала, проте й дарувала безліч запитань. Чому в Україні працівники правоохоронних органів полюбляють вихвалятись вмінням “швидко розкривати злочини” й рапортувати про це з високих трибун та екранів телевізорів, проте замовчують факти розвалу сформованої ними доказової бази в суді? Хіба це не свідчення їхньої непрофесійності? Порушення норм й вимог КПК (переважно свідоме, проте нерідко й з причини незнання), запопадливе виконання замовлень (байдуже звідки вони йдуть) для багатьох працівників міліції перетворились в норму. Це означає що залишена у спадок бездушна система потребує негайної зміни. Міліція для платників податків має бути надійним захистом від криміналу. Замість того, вона як і в часи комуністичного тоталітаризму залишається знаряддям поборення незгідних. Пригадую який тріумфальний галас був здійнятий окремими українофобськими виданнями й середовищами в січні 2004р. після мого арешту. Проте факт закриття справи минув без найменшого розголосу. Визнавати власні помилки й упередженість для нинішньої системи ще не стало нормою. Правозахистники й небайдужі до долі Батьківщини мають великий стимул до праці.
Почуваюсь зобов’’язаним висловити щиру подяку всим хто в годину скрути вірив в моє чесне ім’’я й не лишив самотнім. Це мої рідні, депутати Олег Тягнибок й Андрій Шкіль, правозахистний комітет “Гельсінки-90”. Вірую, що разом ми подолаємо своєчасно незнищену гідру агресивного атавізму.