Виконуючи вказівки вчорашніх окупантів, атавістичні за духом і змістом середовища в черговий раз дарували українцям нагоду пересвідчитись в бутафорності їхньої незалежності. Відмовляючи українцям в праві на існування, підконтрольні Москві політичні рухи продовжують здійснювати заходи, метою котрих є утримання українців в стані всебічної залежності від забаганок донині оперезаного сатанинською п`ятикутною зіркою Кремля.

Урочисті заходи з нагоди 1020-ої роковини Хрещення Руси привернули до себе увагу не лише практикуючих віруючих всіх уламків започаткованої князем Володимиром Церкви (нагадаю що такими в Україні є УГКЦ, УАПЦ, УПЦ КП, й філіал РПЦ - УПЦ МП). Для багатьох політиканів ця подія виявилась непоганою нагодою зайвий раз нагадати громадськості про існування власних, геть не поважних персон й більш ніж пристойно заробити. Вчорашні атеїсти показово хрестились перед телекамерами й щедро роздаровували інтерв'ю газетярам. Новітні фарисеї певно навіть не здогадувались що встановлені ними свічки та беззмістовно-церемоніальні, мало не доземні поклони, не врятують їх від ковтання розпеченої пекельної сірки. Духовна черствість (відсутність щирої любові до ближнього) перетворилась для них в норму, а далекий від заповідженого Творцем триб життя (короткотривалі шлюби вінцем котрих є скандальне розлучення) зайвий раз засвідчують відсутність в них навіть найменшого натяку на духовність.

Проте прагнення використати Церкву як знаряддя впливу на волю й свідомість її кількамільйонної пастви з метою насадження вірним вигідних для себе (проте астрономічно далеких від записаних на скрижалях Господніх Заповідей) форм світосприйняття не є чимось новим в історії людства. Факт існування Англіканської Церкви (котра постала з причини небажання англійського короля виконувати цілком справедливу вимогу Папи Римського), великої кількості деномінацій в протестантизмі, й врешті-решт безугавне використання кремлівськими чільниками (незалежно від їхньої соціальної та політичної орієнтації) завжди покірної та бездумно слухняної москвинської гілки православ'я є яскравим тому прикладом.

Наслідком втручання світських (до того ж гріховних за змістом і суттю) потуг та середовищ в справи покликаних до духовного зцілення, були й залишаються міжконфесійні конфлікти, котрі шматують тіло всієї Христової церкви. Проте згадані ще в Біблії шанувальники крісел в передніх рядах продовжують з подиву гідною впертістю мчати до розкритих навстіж воріт пекла, й тягнути (зваблювати найрізноманітнішими побрехеньками) загал за собою.

До відвідин України чільниками (Патріярхами) кількох помісних православних церков готувались заздалегідь і старанно. СБУ звернулась до громадськості з проханням не соромитись інформувати про всі “спроби зірвати заходи, й викликати міжконфесійні конфлікти”. Тим самим було засвідчено упередженість її керівництва, адже аналогічних за змістом заяв в часі відвідин України Папою Римським Іваном Павлом ІІ з Володимирської не оприлюднювали. Зорганізовані й проплачені в той час Москвою (проте на щастя малочисельні) мітинги підконтрольного їй кліру УПЦ МП, засвідчили небажання її керівників (точніше кремлівських можновладців) шукати шляхів для подолання майже тисячолітнього церковного розколу. Події кількаденної давнини дарували нагоду пересвідчитись, що плани вчорашніх окупантів залишились беззмінними.

Прогулянки вечірнім Хрещатиком нерідко закінчуються різноманітними сюрпризами. Не була виключенням й середа 23-го липня. Цього разу дві ще неповнолітні проте вже втомлені фізично юначки подарували мені видрукувану на стандартному (формату А-4) аркуші листівку про зміст котрої оповім дещо нижче. Красуні навіть не приховували що листівки розповсюджують за матеріальну винагороду розміром в сто гривень. З радістю б закинули їх в смітник, проте контролюючий їхні дії молодик, котрий стояв за два десятки кроків від них, позбавив би їх в такому разі нагоди поповнити власний (певно що скромний) кишеньковий бюджет.

Прочитане мене не здивувало. Я ніколи не мав ані найменшого сумніву в сповідуванні цілковито протилежних реальним потребам українського народу поглядів керівництва Партії регіонів. Заклики до надання москвинській говірці (котру дехто з причин малограмотності потрактовує окремим лексичним утворенням) статусу державної мови, вимоги й надалі вшановувати катів часів тоталітаризму, вперта протидія спробам відновити історичну справедливість, свідчать про її цілковито антинаціональну суть. Цього разу (а прочитаний з листівки текст був тому яскравим свідченням) очолюване «проффесором» об`єднання гнівно поливаючи брудом Президента, звинувачувало його в спробі розколоти і навіть знищити православ`я й заборонити проведення давно обумовленого концерту кількох музичних гуртів.

Для зденаціоналізованого, збайдужілого, й прагнучого виключно тілесних втіх обивателя, будь-який продюсований бездуховними матеріалістами «масовий захід» є чудовою нагодою вихлюпнути (не завжди нейтральну, а тим паче жодним чином не позитивну) енергію назовні. Саме на це, себто не найкращі людські інстинкти й били автори листівки. Ой горенько ж яке! Нещасних киян позбавляють змоги показитися під гуркіт барабанів, диринчання електрогітар, й істеричні (переполовинені матюками) верески, котрі дехто помилково нарік співом. Принципово не погоджуюсь з тезою згідно котрої суперечки довкола смаків і уподобань є справою недоречною й зайвою. В мистецтві, культурі, людських взаємостосунках, існують речі котрі є загальновизнаними й слугують показником рівня досконалості. Окрім того, моя музична освіта (чотири роки музичного училища й п`ять років інститутської кафедри духових та естрадних інструментів) дають мені право стверджувати що «ображені» президентом й лобійовані ПР об`єднання вміючих видавати в мікрофони й динаміки звуки, нічого спільного з музикою не мають.

Поза сумнівом перипетії довкола зорганізованого ПР концерту мали політичне підґрунтя. Поділ існуючого в Україні православ`я на три гілки засвідчує наявність в ньому серйозної хвороби. Зрозуміло що Церква намагається жити згідно власних, не одне століття формованих канонів. Будь-який переступ ніс в собі загрозу зневіри, ослаблення духовності, руйнації ієрархії, й виникнення чисельних, єретичних течій й відхилень. Нині православ'я в Україні переживає не найкращі часи. Попри безліч “відхрещень” чільників РПЦ від звинувачень в “співпраці” зі світською владою (керівництвом РФ), факт використання останньою Церкви як важеля політичного тиску є незаперечним. За посередництвом УПЦ МП (філії РПЦ в Україні), українцям продовжують нав'язувати вже наскрізь прогнилу тезу про “спільне коріння трьох братніх слов'янських народів”. Закликами до відродження “єдиної Русі” (поза сумнівом що “першу скрипку” в тім єднанні привласнила собі Москва) нівелюється прагнення українців самостійно облаштовувати власне життя. Брехливо й упереджено потрактовуючи події минулого, кремлівські верховоди продовжують втілювати в життя шовіністичну й водночас нічим не аргументовану ідею “богообраності Росії”.

Свого часу філософу Григорію Сковороді пропонували посох й крісло московського патріярха. Відповідь була наступною:
- Коли в нас бані церковні золотом світили, у ваших лісах ще вовки вили.
Тим самим він засвідчив існування непримиренного конфлікту між духовністю українського народу, й наскрізь зматеріалізованим (проте виряженим в яскраві шати) московським дурисвітством, в котрому Слово Боже затьмарилося повчаннями юродивих старців. Реальну ціну й практичне призначення московського православ'я засвідчив згаданий вище концерт, котрий таки відбувся біля стін Київської міської ради. Напередодні, один з учасників того паскудства (нащадок москвинів-окупантів а за сумісництвом керівник ніким не шанованого “бенду” “Брати Карамазови”) мало не захлинаючись перед мікрофоном слиною заявив, що благословіння Московського Патріярха є достатнім для проведення концерту, і ніхто, навіть Президент України йому не сміють перешкоджати.

Дійство дійсно було більше ніж огидним. Алкоголь без перебільшення лився мов повноводна весняна річка. П'яна орда духовних збоченців і деградантів шаленіла від безкарності та нагоди топтати квітники й валятись на тротуарі. П'яних майже не турбували правоохоронці. Нехай православні святкують своє хрещення. Того вечора кишенькові злодії “почистили” не одну кишеню, а хтиві ловеласи з Кавказу й Близького Сходу безперешкодно й нахабно пропонували дівчатам на практиці переконатись в їхній блудодійній віртуозності й дякували аллаха за “приструнення” міліціянтами скінхедів котрі за інших умов унеможливлювали приниження честі й гідності нації. Осілий в Пітері “малорос” Юрій Шевчук (соліст ДДТ) перервавши на кілька хвилин власний виступ, надав нагоду окацапленому нащадкові німецьких колоністів Рідігеру (котрий за сумісництвом є й чільником (патріярхом) всієї РПЦ) виголосити (на щастя) коротеньку промову, вінцем котрої були заклики до скандування “Росія, Україна, Бєларусь, єто всьо святая Русь”. Дозволю дати собі ляпаса тому, хто переконає мене в тім що в цій побрехеньці не було жодного натяку на політику. Рідігер (Алексій ІІ) знав що і чому чинить. І хіба спроби унеможливлення нав'язати українцям брехливого трактування історії криють в собі ознаки “ненависті до канонічного православ'я”? Певно що ні.

Кілька слів і про причини тогоденного тріумфу хамства й несправедливості. Попри титанічні зусилля Президента позиціонувати себе як палкого прихильника національного відродження, його вчинки нерідко йдуть врозріз з проголошеним курсом. Переслідування працівниками міліції та СБУ членів патріотичних середовищ, запобігання (завуальоване іноді під пошук компромісів) перед відверто антинаціональними середовищами, толерантне ставлення до діючих в Україні, проте обслуговуючих зовнішні інтереси партій та об`єднань (серед них й УПЦ МП), лишають гіркий осад в душах патріотів. Віктор Ющенко катастрофічно втрачає популярність. Його нерішучість стає причиною багатьох поразок всього свідомого українства. На початку 90-их років минулого століття, в часи руйнації сатанинського Союзу, керівництво патріотичних середовищ Естонії звернулось до своїх співплемінників з закликом створити з цивільного населення загони для наведення порядку. Існувала реальна потреба в протидії шовіністично налаштованим етнічним чужинцям. Самого заклику для відновлення порядку виявилось достатньо. Бешкетники відразу зрозуміли, що автохтони панувати хамству на власній землі не дозволять. Чому не звертається з аналогічними закликами до українців нинішній Президент? Боїться пролиття крові? Даремно. Адже вкрадені духовними поневолювачами душі є формою винародовлення, деградації і духовного вбивства. Попереду тяжкий шлях. Але ми зобов`язані здобути перемогу.