Україна і ШОС: членство, співпраця чи геополітична несумісність?
13/07/2008 - 20:01
Україна і ШОС: членство, співпраця чи геополітична несумісність?
Світ
політологіяhttp://dev.ar25.org/node/14772
При цьому обидва підходи мають свої недоліки: у першому випадку ми не враховуємо об’єктивних факторів світової політики як цілісного утворення, які важать набагато більше, ніж конкретний набір політичних зв’язків і здобутків окремо взятої країни; а у другому – розігруємо «українську карту» як аморфне, нездатне до самостійних акцій утворення. Отже, спробуймо поєднати обидва підходи і отримати більш-менш цілісне бачення даної проблеми.
Стосунки України і Шанхайської організації співробітництва мають майбутнє, але не мають сьогодення. І цей прикрий факт напрочуд мало хвилює політичну верхівку країни, занепокоєну вступом до НАТО і ЄС. Звісно, здавалося б, що тут дивного, беручи до уваги те, що ШОС є яскраво «східною» організацією, яка аж ніяк не вписується в «євроатлантичний вектор зовнішньої політики»? Однак при більш уважному вивченні ситуація постає далеко не такою категоричною.
Перш за все, говорячи про перспективи співпраці з ШОС, необхідно розглядати прагнення України вступити в НАТО і ЄС окремо одне від одного. Справа в тому, що ШОС є достатньо багатогранною організацією на даному історичному етапі, і, якщо ЄС розглядається нею як перспективний і життєво важливий партнер в економічному руслі, то НАТО – навпаки, як структура, якій необхідно перекрити доступ у свою «зону відповідальності» з огляду на її ворожу воєнно-політичну спрямованість.
На одному зі свої численних саммітів, члени ШОС задекларували домовленість не вступати у організації, цілі яких суперечитимуть їх спільним інтересам. Деякі аналітики розглядають це як своєрідну «доктрину Монро» для Азії, яка покликана обмежити доступ туди НАТО на чолі зі США. Мало того, Сполучені Штати і Японія вже кілька років поспіль отримують відмову на прохання отримати статус спостерігачів у організації. Натомість ЄС активно розширює зв’язки з ШОС і, насамперед, з Китаєм як лідером і ініціатором її створення. Це особливо закономірно на фоні кризи в стосунках ЄС і НАТО, спровокованої розбіжністю поглядів на військові операції в Афганістані, Іраку та Лівані, в результаті якої ЄС навіть розпочала створення власної системи колективної безпеки окремо від НАТО, не розриваючи при цьому зв’язків із Альянсом.
Підтвердженням тісної співпраці між Євросоюзом та КНР є проведення щорічних саммітів ЄС-Китай, прийняття численних документів, основним з яких можна вважати документ Єврокомісії «Партнерські відносини – спільні інтереси та проблеми відносин ЄС-Китай» від 2003 року тощо.
З огляду на таку ситуацію можна зробити висновок, що вступ України до НАТО може заблокувати основні перспективні напрями співпраці з ШОС. Адже, незважаючи на те, що виконавчий секретар організації Чжан Дегуан разом з усіма речниками країн-членів в один голос стверджують, ніби-то ШОС ніколи не стане воєнно-політичним антизахідним альянсом, що організація спрямована не «проти» когось, а «за» спільні інтереси країн-членів, не можна заперечувати, що латентне протистояння з НАТО має місце. Головним аргументом на користь цього твердження виступає те, що проекти ШОС в галузі безпеки є напрочуд широкомасштабними, і навіть створено так звану РАТС – Регіональну антитерористичну структуру. Ці акції свідчать про те, що в майбутньому цент тяжіння організації може бути зміщено з економічного аспекту на воєнно-політичний.
ШОС вже сьогодні є потужним фактором стабільності на євразійському просторі, стримуючи амбіції США на розповсюдження сфери впливу по всьому світу і перетворюючись на «локомотив» мультиполярності як нової системи міжнародних відносин, що перебуває на етапі становлення. Це протистояння навряд чи виллється у нову «холодну війну», адже спільна відповідальність Штатів, РФ та Китаю як провідних членів ядерного клубу і постійних членів РБ ООН в купі з прагматичними економічними інтересами мають шанс пересилити політичні амбіції.
Опинитися ж на перетині інтересів цих двох векторів сили може бути як небезпечно, так і напрочуд вигідно. І саме до такого положення зараз наближається Україна.
Справа в тому, що стара схема протистояння Штатів і Росії за вплив на Україну активно видозмінюється. Раніше за спиною у США стояло НАТО, а Росія обмежувалася важелями енергетичного шантажу. Зараз Росія виступає як один з провідних гравців ШОС. При чому, не як локальної організації, спрямованої проти «трьох загроз» прикордонного ґатунку – сепаратизму, екстремізму, тероризму, а як провідної регіональної організації багатовекторної спрямованості з ухилом в економіку та безпеку. Вже зараз Росія, маючи таку підтримку, отримала більшу свободу маневру в стосунках з ЄС, здатність ширше диктувати умови, і, відповідно, ширше впливати на Україну. Ця ситуація виникла переважно у зв’язку з поворотом російських газопроводів на схід, до країн, готових споживати енергоресурси практично в необмежених кількостях.
Отже, в такій ситуації рішення про вступ до НАТО постає наповненим ще більшими протиріччями. Адже, раніше ми мали лише фактор тиску і залякування з боку Росії, спрямованих на основних членів НАТО, які в результаті виливалися у офіційні заяви, в тому числі Ангели Меркель про те, що Україні взагалі рано думати про вступ до Альянсу, не досягнувши внутрішньої узгодженості по цьому питанню.
Втім, окрім страху погіршення стосунків з Росією, серед мотивів цих заяв був іще й такий фактор: зрозуміло, що основним лобістом вступу України до НАТО є Сполучені Штати, яким треба терміново поповнити Альянс новими членами для нейтралізації відходу від активної співпраці Франції та Німеччини. Звісно, це не влаштовує ні Францію, ні Німеччину.
Зараз ситуація загострилась. Мова вже йде про Україну як фактор геополітичної безпеки для НАТО з одного боку, і ШОС – з іншого. Сергій Лавров у зв’язку з можливим вступом України до НАТО наголосив, що цей крок порушить геополітичну рівновагу на європейському просторі і РФ змушена буде вжити заходів у відповідь. І тут вже справа йде не лише про традиційні погрози націлити ракети у напрямку України. Як реакція на прийняття України до Альянсу, ШОС може розкрити обійми для Ісламської республіки Іран, яка вже деякий час має статус спостерігача у цій організації.
Побудова вісі Москва-Пекін-Тегеран загрожує не лише напруженістю світового масштабу, постійною небезпекою і невизначеністю положення України як «буферної» держави на кордоні між двома альянсами. Основна небезпека і прикрість для нас лежатиме на більш прагматичному рівні – віддавшись повністю співпраці з НАТО, Україна не лише розірве стосунки з Росією зі всіма негативними наслідками, а й перекриє собі доступ до співпраці з Китаєм, який може запропонувати їй вирішення багатьох критичних проблем: від диверсифікації енергоринків до пошуків місця в геополітичній архітектурі світу. Однак, якщо саме цей сценарій втілиться, то Україна буде позбавлена будь-яких шансів співпраці з ШОС, перебуваючи з нею в положенні геополітичного антагонізму.
Україна має три шляхи взаємодії з ШОС. Окрім окресленого вище, є теоретична можливість співробітництва і членства. Перший варіант цілком реальний, другий - утопічний, особливо при нинішньому зовнішньополітичному векторі. Головне питання полягає в тому, до чого схилитися, адже вибір зробити все одно доведеться.
Говорячи про співробітництво, варто зазначити, що співпраця України з Китаєм має великий потенціал, не заплямований ніякими історичними конфліктами та протистояннями. Однак цей потенціал використовувався до сих пір досить незначним чином. При чому перелік перспективних галузей, чільне місце серед яких посідають будівництво атомних електростанцій, суднобудівництво, співробітництво в рамках військово-промислового комплексу та обміну технологій є досить великим. Втім, зараз, через відсутність належного ентузіазму, великі китайські фірми представлені на ринку України надзвичайно мало. Те ж саме можна сказати і про представленість українських виробників в Китаї. Окрім того, не варто забувати про перспективні тендери на розробку і розвиток проектів у відсталих західних провінціях КНР, які також проходять мимо українських інвесторів. КНР – головний гравець в ШОС, і саме на вигоду економічної співпраці з ним варто робити ставку.
Це – головний аспект першого шляху, шляху співпраці, яка можлива лише при адекватному аналізі геополітичної ситуації на євразійському просторі.
Активізація роботи з ШОС в економічному руслі є реальною і потенційно вигідною за деяких умов, які витікають з особливостей стосунків між Росією та Китаєм. Справа в тому, що КНР і РФ – партнери з необхідності, між ними існує набагато більше протиріч та конкуренції, ніж може здатися на перший погляд. Історичні територіальні претензії, конкуренція за лідерство в регіоні, розподіл сфер впливу в Азії та на Близькому Сході, проблема імміграції китайців на далекосхідні райони Росії, боротьба за ринки енергоносіїв – це неповний перелік застережень у співіснуванні двох держав. З такої ситуації випливають і відповідні дії: Китай, як вже зазначалось раніше, прагне покращити стосунки з Заходом в особі ЄС, щоб зміцнити свої позиції в переговорах з Росією, а Росія шукає шляхів застосування традиційних енергетичних важелів тиску по відношенню до КНР.
Особливо цікавою є в цьому контексті взаємодія ШОС і ЄврАзЕС, між якими підписано угоду про співробітництво, яка є суто декларативною, адже Китай - лідер ШОС, а Росія – ЄврАзЕС, і остання майже у повному складі (крім Білорусі) входить до ШОС, що дає Росії можливість впливати на політику всередині останньої. Конкуренція між цими двома організаціями неминуча.
Тому першою умовою вигідної співпраці України з ШОС (а особливо з Китаєм) полягає в тому, щоб не дати залучити себе до ЄврАзЕС.
Окрім того, питання диверсифікації ринків енергоносіїв постає можливим для України теж за допомогою Китаю. Зрозуміло, що для Росії це невигідно, тому в рамках ЄврАзЕС це питання ніколи не вирішиться; а для Китаю країни, з якими у Росії проблематичні стосунки, представляють прямий інтерес. Справа в тому, що поки що всередині організації панує рівновага: Киргизія і Таджикистан підтримують у свої рішеннях Росію, а Казахстан та Узбекистан - КНР. Тому Китай прагне співпраці з противниками політики РФ, щоб мати важелі впливу на неї. Саме в співпраці з Казахстаном і Узбекистаном і зацікавлена Україна в плані диверсифікації ринку енергетики. Особливо це стосуються Казахстану, який зараз знаходиться під великим впливом КНР, намагаючись позбутись тиску Росії. І тому налагодження тісних зв’язків з Китаєм повинно дати можливість досягнення домовленостей в галузі енергетики, хоча це й буде доволі важко, з огляду на те, що центрально азійським країнам вигідніше реалізовувати проекти в рамках ШОС, ніж працювати з Києвом.
Глобальний інтерес, який Україна може становити для Китаю, полягає у можливості послабити Росію. І на це треба зважати. Це треба використовувати. Саме тому КНР і не зацікавлена в Україні, яка є членом ЄврАзЕС, НАТО чи, наприклад, ОДКБ. В той час, як її вступ до ЄС є цілком сприятливим фактором.
Таким чином, ми бачимо, що співпраця з ШОС можлива, і навіть життєво важлива для України в тому, положенні, в якому вона зараз перебуває.
Що стосується перспектив членства, то вони є здебільшого нереальними на даному етапі. Так, звісно, зараз якраз розробляються критерії для прийому нових членів до організації. Про це заявив ще в травні цього року генсек ШОС Болат Нургалієв на конференції «ШОС – сучасна модель регіонального співробітництва». За його словами, головне завдання на порядку денному – визначити оптимальний баланс числа членів ШОС і спостерігачів при ній. Окрім того, вводиться новий інститут партнерства з діалогу. Однак це все – теорія.
По-перше, об’єктивно, зараз у вступі до ШОС немає зацікавленості з боку української політичної еліти, націленої на старі орієнтири – США та Росію. По-друге, важливою особливістю, яка повинна непокоїти в цьому плані є те, що певні кола російської верхівки висловлюються за вступ України та Білорусі в ШОС. Білорусь – зрозуміло, чому. А от Україна – спірне питання, з огляду на те, як КНР може використати її членство для послаблення РФ. Це змушує замислитись, якою все ж буде гіпотетична роль України в цій організації в разі вступу? Чи дійсно вдасться вдало маневрувати між КНР та Росією, переслідуючи власні інтереси, або ж внаслідок якої-небудь домовленості на вищому рівні Україна цілковито перейде в сферу впливу Росії в рамках ШОС як черговий сателіт? Прорахувати ці шанси видається важким завданням.
Якщо все піде по песимістичному сценарію, то про диверсифікацію ринків енергоносіїв можна забути, так само, як і про власне місце в геополітичній структурі Євразії.
Зважаючи на всі ці моменти, можна висловити одну гіпотезу про те, як можна найбільш вигідно і, головне, безпечно для себе використати співробітництво з ШОС і нову систему інтересів, що вибудовується навколо України. Теоретично вдалою стратегією було б орієнтування на обидва блоки (якщо врешті ШОС перетвориться на воєнно-політичний альянс), без намірів вступу до жодного. Позиціонування себе як транзитної країни, що прагне до нейтралітету – це можливий і вигідний з багатьох позицій варіант. Участь у військових навчаннях обох організацій, тісна співпраця з ними, прагнення до статусу спостерігача в ШОС, активна участь у ПДЧ – це шлях до того, щоб рано чи пізно обидва вектори сили побачили вигоду для себе в нейтралітеті України і двосторонньому його гарантуванні. Інакше перетягування «українського канату» загрожує остаточною втратою самостійності прийняття рішень нашим урядом і подальшою дестабілізацією ситуації.
Варто пам’ятати, що Центрально-Східна Європа, за Маккіндером – це ключ до володіння Азією. А хто володіє Азією – той володіє світом. Без належної стратегії і адекватного забезпечення власних інтересів Україна ризикує втратою незалежності якщо не де-юре (це вже було б вже занадто песимістично), то, принаймні, де-факто.
Канати мають здатність розриватися у найбільш незручний момент. І головне завдання української державної політики повинно полягати в тому, щоб не допустити цього будь-якою ціною.
Ольга ЗБІТНЄВА
Експерт Київського інституту проблем управління ім. Л.Горшеніна;
12 липня 2008 р.
В тему:
УКРАЇНСЬКИЙ ТРАНЗИТ, або чи захищає НАТО від дурості
НАТО: дилема українського Гамлета
Суперкорпорація Україна
До всесвітньої української держави-громади
Сингапурський гетьманат
Стосунки України і Шанхайської організації співробітництва мають майбутнє, але не мають сьогодення. І цей прикрий факт напрочуд мало хвилює політичну верхівку країни, занепокоєну вступом до НАТО і ЄС. Звісно, здавалося б, що тут дивного, беручи до уваги те, що ШОС є яскраво «східною» організацією, яка аж ніяк не вписується в «євроатлантичний вектор зовнішньої політики»? Однак при більш уважному вивченні ситуація постає далеко не такою категоричною.
Перш за все, говорячи про перспективи співпраці з ШОС, необхідно розглядати прагнення України вступити в НАТО і ЄС окремо одне від одного. Справа в тому, що ШОС є достатньо багатогранною організацією на даному історичному етапі, і, якщо ЄС розглядається нею як перспективний і життєво важливий партнер в економічному руслі, то НАТО – навпаки, як структура, якій необхідно перекрити доступ у свою «зону відповідальності» з огляду на її ворожу воєнно-політичну спрямованість.
На одному зі свої численних саммітів, члени ШОС задекларували домовленість не вступати у організації, цілі яких суперечитимуть їх спільним інтересам. Деякі аналітики розглядають це як своєрідну «доктрину Монро» для Азії, яка покликана обмежити доступ туди НАТО на чолі зі США. Мало того, Сполучені Штати і Японія вже кілька років поспіль отримують відмову на прохання отримати статус спостерігачів у організації. Натомість ЄС активно розширює зв’язки з ШОС і, насамперед, з Китаєм як лідером і ініціатором її створення. Це особливо закономірно на фоні кризи в стосунках ЄС і НАТО, спровокованої розбіжністю поглядів на військові операції в Афганістані, Іраку та Лівані, в результаті якої ЄС навіть розпочала створення власної системи колективної безпеки окремо від НАТО, не розриваючи при цьому зв’язків із Альянсом.
Підтвердженням тісної співпраці між Євросоюзом та КНР є проведення щорічних саммітів ЄС-Китай, прийняття численних документів, основним з яких можна вважати документ Єврокомісії «Партнерські відносини – спільні інтереси та проблеми відносин ЄС-Китай» від 2003 року тощо.
З огляду на таку ситуацію можна зробити висновок, що вступ України до НАТО може заблокувати основні перспективні напрями співпраці з ШОС. Адже, незважаючи на те, що виконавчий секретар організації Чжан Дегуан разом з усіма речниками країн-членів в один голос стверджують, ніби-то ШОС ніколи не стане воєнно-політичним антизахідним альянсом, що організація спрямована не «проти» когось, а «за» спільні інтереси країн-членів, не можна заперечувати, що латентне протистояння з НАТО має місце. Головним аргументом на користь цього твердження виступає те, що проекти ШОС в галузі безпеки є напрочуд широкомасштабними, і навіть створено так звану РАТС – Регіональну антитерористичну структуру. Ці акції свідчать про те, що в майбутньому цент тяжіння організації може бути зміщено з економічного аспекту на воєнно-політичний.
ШОС вже сьогодні є потужним фактором стабільності на євразійському просторі, стримуючи амбіції США на розповсюдження сфери впливу по всьому світу і перетворюючись на «локомотив» мультиполярності як нової системи міжнародних відносин, що перебуває на етапі становлення. Це протистояння навряд чи виллється у нову «холодну війну», адже спільна відповідальність Штатів, РФ та Китаю як провідних членів ядерного клубу і постійних членів РБ ООН в купі з прагматичними економічними інтересами мають шанс пересилити політичні амбіції.
Опинитися ж на перетині інтересів цих двох векторів сили може бути як небезпечно, так і напрочуд вигідно. І саме до такого положення зараз наближається Україна.
Справа в тому, що стара схема протистояння Штатів і Росії за вплив на Україну активно видозмінюється. Раніше за спиною у США стояло НАТО, а Росія обмежувалася важелями енергетичного шантажу. Зараз Росія виступає як один з провідних гравців ШОС. При чому, не як локальної організації, спрямованої проти «трьох загроз» прикордонного ґатунку – сепаратизму, екстремізму, тероризму, а як провідної регіональної організації багатовекторної спрямованості з ухилом в економіку та безпеку. Вже зараз Росія, маючи таку підтримку, отримала більшу свободу маневру в стосунках з ЄС, здатність ширше диктувати умови, і, відповідно, ширше впливати на Україну. Ця ситуація виникла переважно у зв’язку з поворотом російських газопроводів на схід, до країн, готових споживати енергоресурси практично в необмежених кількостях.
Отже, в такій ситуації рішення про вступ до НАТО постає наповненим ще більшими протиріччями. Адже, раніше ми мали лише фактор тиску і залякування з боку Росії, спрямованих на основних членів НАТО, які в результаті виливалися у офіційні заяви, в тому числі Ангели Меркель про те, що Україні взагалі рано думати про вступ до Альянсу, не досягнувши внутрішньої узгодженості по цьому питанню.
Втім, окрім страху погіршення стосунків з Росією, серед мотивів цих заяв був іще й такий фактор: зрозуміло, що основним лобістом вступу України до НАТО є Сполучені Штати, яким треба терміново поповнити Альянс новими членами для нейтралізації відходу від активної співпраці Франції та Німеччини. Звісно, це не влаштовує ні Францію, ні Німеччину.
Зараз ситуація загострилась. Мова вже йде про Україну як фактор геополітичної безпеки для НАТО з одного боку, і ШОС – з іншого. Сергій Лавров у зв’язку з можливим вступом України до НАТО наголосив, що цей крок порушить геополітичну рівновагу на європейському просторі і РФ змушена буде вжити заходів у відповідь. І тут вже справа йде не лише про традиційні погрози націлити ракети у напрямку України. Як реакція на прийняття України до Альянсу, ШОС може розкрити обійми для Ісламської республіки Іран, яка вже деякий час має статус спостерігача у цій організації.
Побудова вісі Москва-Пекін-Тегеран загрожує не лише напруженістю світового масштабу, постійною небезпекою і невизначеністю положення України як «буферної» держави на кордоні між двома альянсами. Основна небезпека і прикрість для нас лежатиме на більш прагматичному рівні – віддавшись повністю співпраці з НАТО, Україна не лише розірве стосунки з Росією зі всіма негативними наслідками, а й перекриє собі доступ до співпраці з Китаєм, який може запропонувати їй вирішення багатьох критичних проблем: від диверсифікації енергоринків до пошуків місця в геополітичній архітектурі світу. Однак, якщо саме цей сценарій втілиться, то Україна буде позбавлена будь-яких шансів співпраці з ШОС, перебуваючи з нею в положенні геополітичного антагонізму.
Україна має три шляхи взаємодії з ШОС. Окрім окресленого вище, є теоретична можливість співробітництва і членства. Перший варіант цілком реальний, другий - утопічний, особливо при нинішньому зовнішньополітичному векторі. Головне питання полягає в тому, до чого схилитися, адже вибір зробити все одно доведеться.
Говорячи про співробітництво, варто зазначити, що співпраця України з Китаєм має великий потенціал, не заплямований ніякими історичними конфліктами та протистояннями. Однак цей потенціал використовувався до сих пір досить незначним чином. При чому перелік перспективних галузей, чільне місце серед яких посідають будівництво атомних електростанцій, суднобудівництво, співробітництво в рамках військово-промислового комплексу та обміну технологій є досить великим. Втім, зараз, через відсутність належного ентузіазму, великі китайські фірми представлені на ринку України надзвичайно мало. Те ж саме можна сказати і про представленість українських виробників в Китаї. Окрім того, не варто забувати про перспективні тендери на розробку і розвиток проектів у відсталих західних провінціях КНР, які також проходять мимо українських інвесторів. КНР – головний гравець в ШОС, і саме на вигоду економічної співпраці з ним варто робити ставку.
Це – головний аспект першого шляху, шляху співпраці, яка можлива лише при адекватному аналізі геополітичної ситуації на євразійському просторі.
Активізація роботи з ШОС в економічному руслі є реальною і потенційно вигідною за деяких умов, які витікають з особливостей стосунків між Росією та Китаєм. Справа в тому, що КНР і РФ – партнери з необхідності, між ними існує набагато більше протиріч та конкуренції, ніж може здатися на перший погляд. Історичні територіальні претензії, конкуренція за лідерство в регіоні, розподіл сфер впливу в Азії та на Близькому Сході, проблема імміграції китайців на далекосхідні райони Росії, боротьба за ринки енергоносіїв – це неповний перелік застережень у співіснуванні двох держав. З такої ситуації випливають і відповідні дії: Китай, як вже зазначалось раніше, прагне покращити стосунки з Заходом в особі ЄС, щоб зміцнити свої позиції в переговорах з Росією, а Росія шукає шляхів застосування традиційних енергетичних важелів тиску по відношенню до КНР.
Особливо цікавою є в цьому контексті взаємодія ШОС і ЄврАзЕС, між якими підписано угоду про співробітництво, яка є суто декларативною, адже Китай - лідер ШОС, а Росія – ЄврАзЕС, і остання майже у повному складі (крім Білорусі) входить до ШОС, що дає Росії можливість впливати на політику всередині останньої. Конкуренція між цими двома організаціями неминуча.
Тому першою умовою вигідної співпраці України з ШОС (а особливо з Китаєм) полягає в тому, щоб не дати залучити себе до ЄврАзЕС.
Окрім того, питання диверсифікації ринків енергоносіїв постає можливим для України теж за допомогою Китаю. Зрозуміло, що для Росії це невигідно, тому в рамках ЄврАзЕС це питання ніколи не вирішиться; а для Китаю країни, з якими у Росії проблематичні стосунки, представляють прямий інтерес. Справа в тому, що поки що всередині організації панує рівновага: Киргизія і Таджикистан підтримують у свої рішеннях Росію, а Казахстан та Узбекистан - КНР. Тому Китай прагне співпраці з противниками політики РФ, щоб мати важелі впливу на неї. Саме в співпраці з Казахстаном і Узбекистаном і зацікавлена Україна в плані диверсифікації ринку енергетики. Особливо це стосуються Казахстану, який зараз знаходиться під великим впливом КНР, намагаючись позбутись тиску Росії. І тому налагодження тісних зв’язків з Китаєм повинно дати можливість досягнення домовленостей в галузі енергетики, хоча це й буде доволі важко, з огляду на те, що центрально азійським країнам вигідніше реалізовувати проекти в рамках ШОС, ніж працювати з Києвом.
Глобальний інтерес, який Україна може становити для Китаю, полягає у можливості послабити Росію. І на це треба зважати. Це треба використовувати. Саме тому КНР і не зацікавлена в Україні, яка є членом ЄврАзЕС, НАТО чи, наприклад, ОДКБ. В той час, як її вступ до ЄС є цілком сприятливим фактором.
Таким чином, ми бачимо, що співпраця з ШОС можлива, і навіть життєво важлива для України в тому, положенні, в якому вона зараз перебуває.
Що стосується перспектив членства, то вони є здебільшого нереальними на даному етапі. Так, звісно, зараз якраз розробляються критерії для прийому нових членів до організації. Про це заявив ще в травні цього року генсек ШОС Болат Нургалієв на конференції «ШОС – сучасна модель регіонального співробітництва». За його словами, головне завдання на порядку денному – визначити оптимальний баланс числа членів ШОС і спостерігачів при ній. Окрім того, вводиться новий інститут партнерства з діалогу. Однак це все – теорія.
По-перше, об’єктивно, зараз у вступі до ШОС немає зацікавленості з боку української політичної еліти, націленої на старі орієнтири – США та Росію. По-друге, важливою особливістю, яка повинна непокоїти в цьому плані є те, що певні кола російської верхівки висловлюються за вступ України та Білорусі в ШОС. Білорусь – зрозуміло, чому. А от Україна – спірне питання, з огляду на те, як КНР може використати її членство для послаблення РФ. Це змушує замислитись, якою все ж буде гіпотетична роль України в цій організації в разі вступу? Чи дійсно вдасться вдало маневрувати між КНР та Росією, переслідуючи власні інтереси, або ж внаслідок якої-небудь домовленості на вищому рівні Україна цілковито перейде в сферу впливу Росії в рамках ШОС як черговий сателіт? Прорахувати ці шанси видається важким завданням.
Якщо все піде по песимістичному сценарію, то про диверсифікацію ринків енергоносіїв можна забути, так само, як і про власне місце в геополітичній структурі Євразії.
Зважаючи на всі ці моменти, можна висловити одну гіпотезу про те, як можна найбільш вигідно і, головне, безпечно для себе використати співробітництво з ШОС і нову систему інтересів, що вибудовується навколо України. Теоретично вдалою стратегією було б орієнтування на обидва блоки (якщо врешті ШОС перетвориться на воєнно-політичний альянс), без намірів вступу до жодного. Позиціонування себе як транзитної країни, що прагне до нейтралітету – це можливий і вигідний з багатьох позицій варіант. Участь у військових навчаннях обох організацій, тісна співпраця з ними, прагнення до статусу спостерігача в ШОС, активна участь у ПДЧ – це шлях до того, щоб рано чи пізно обидва вектори сили побачили вигоду для себе в нейтралітеті України і двосторонньому його гарантуванні. Інакше перетягування «українського канату» загрожує остаточною втратою самостійності прийняття рішень нашим урядом і подальшою дестабілізацією ситуації.
Варто пам’ятати, що Центрально-Східна Європа, за Маккіндером – це ключ до володіння Азією. А хто володіє Азією – той володіє світом. Без належної стратегії і адекватного забезпечення власних інтересів Україна ризикує втратою незалежності якщо не де-юре (це вже було б вже занадто песимістично), то, принаймні, де-факто.
Канати мають здатність розриватися у найбільш незручний момент. І головне завдання української державної політики повинно полягати в тому, щоб не допустити цього будь-якою ціною.
Ольга ЗБІТНЄВА
Експерт Київського інституту проблем управління ім. Л.Горшеніна;
12 липня 2008 р.
В тему:
УКРАЇНСЬКИЙ ТРАНЗИТ, або чи захищає НАТО від дурості
НАТО: дилема українського Гамлета
Суперкорпорація Україна
До всесвітньої української держави-громади
Сингапурський гетьманат
Останні записи