Нещодавні “вкрай недружні” (згідно дипломатичної термінології) заяви російських чільників відносно України (як от заяви Лужкова в Севастополі, або висловлювання колишнього президента, а нинішнього прем'єра Путіна) нічого окрім чергової хвилі виправдовувань українськими посадовцями та задекларованих на папері “обурень” так і не викликали. Останні певно так і донині не зрозуміли, що обурення й протести навряд чи дадуть якийсь толк. Загальновідомо, що в світі рахуються з тими, хто вміє себе шанувати. Прикро, але відсутність власної чіткої позиції в багатьох питаннях (взяти б до прикладу визнаня або невизнання незалежності Косово) засвідчують, що Україна не належить до числа країн, котрі мають власну точку зору й вміють захистити власну гідність. Певно примітивно потрактовуючи християнську чесноту підставляти й праву щоку коли б'ють по лівій, українські можновладці уподібнюючись до мазохістів дозволяють гамселити (не себе ж звичайно, а всю Україну) по всих частинах тіла. Не бачу жодної трагедії в тім, що такими діями вони ставлять під загрозу власні статки й посади. Проте з їхньої вини страждає Україна й українці. Тому й оцінювати наслідки такої подиву гідної поведінки доводиться під цілком іншим кутом.

Нинішню недолугість українського політичного проводу політологи пояснюють кількасотлітньою бездержавністю українського народу й браком державницьких традицій. Дозволю собі принципово непогодитись. Досвід невеликих за розмірами, проте послідовних в справі відстоювання власних національних потреб балтійських держав (Литви, Латвії, Естонії) свідчить що так зв. “досвід” є справою набувною. Нинішнім можновладцям бракує волі, усвідомлення власного призначення й причин буття людини в цьому світі. Дійсно, звідкіля візьметься любов до України у вчорашнього комсомольського або компартійного функціонера?

Трагедія полягає в тім, що залишена в спадок від почилого геть не в Бозі Союзу окупаційна адміністрація (котра після постання Української держави наділила себе владними повноваженнями) виховує гідну собі зміну. Цинічну, безідейну, безпринципову, і вкрай меркантильну. Здобута ними освіта фахових бюрократів жодним чином не свідчить про їхнє розуміння суті нинішніх суспільних процесів, й вміння вирішувати виклики сьогодення. Звідсіля й всі нинішні негаразди.

Поза сумнівом, що нинішні конфлікти (не обов'язково аби вони були збройними) кількох світових надпотуг, в суті своїй є боротьбою за майбутній устрій світу. Це жорстока й підла війна, в ній лише показово дотримуються якихось правил й норм пристойності. Прикро визнавати, але нещирість, недотримання взятих на себе зобов'язань, ігнорування потреб незадіяних в “глобальній грі” держав і народів, нині перетворились в норму. Чільники надпотуг перекроюють карту світу на власний розсуд, тож єдиним шляхом порятунку ігнорованих, є чітке і усвідомлене протиставлення існуючому свавіллю власної організованості, консолідованості, й чіткого усвідомлення причин змагу й його кінцевої мети.

Дароване Творцем почуття нелицемірної любові до батьківщини зобов'язувало мене до повсякчасного пошуку методів протидії посталому проте вкрай ненормальному стану речей. Були й поразки, проте були й перемоги. І саме вони дарували впевненість в потребі подальшої боротьби. Гортаючи сторінки інтернет-газети "Євразіської спілки молоді", неодноразово натрапляв на відверто антиукраїнські заклики. Влітку 2006 року, на сторінках цього сайту, окрім огидних побрехеньок почали з'являтись й “звіти” про проведені “акції відплати”. Цим терміном мешкаючий в Москві татарин Павло Заріфулін нарік дії до котрих вдаються члени очолюваного ним ЄСМу на теренах України. Серед них були повідомлення про спалення греко-католицької каплиці в Київській області, хизування причетністю до осквернення пам'ятників Тарасу Шевченку й Степанові Бандері, “відеозвіт” про руйнацію каменю встановленого на місці визначеного під пам'ятник воякам УПА в Харкові, й інші. Факти про котрі “звітували” ЄСМемівці відповідали дійсності. Дивно, проте на той час, українські силовики (ані СБУ, ані міліція) жодним чином на факти відвертої зневаги всього українського народу чомусь не реагували.

Звернувшись до деяких знайомих з російських (й зокрема московських) політичних середовищ, я попрохав дати більш вичерпну інформацію про створене російським політологом Дугіним середовище. Відповідь російських націоналістів була наступною. Попри використання президентом Путіним патріотичних російських гасел, він жодним чином російські націоналістичні ідеї не толерував. Путін продовжував політику зміцнення імперії, й ставив за мету цілковитого поглинення російським етносом всих прилучених народів. Російські націоналісти такої точки зору не поділяли. Усвідомлюючи що значний відсоток приєднаних до імперії народів приналежні до цілком іншого расового генотипу, вони небезпідставно побоювались розчинення російського етносу в океані іншорасових (тюркських, алтайських) народів. Це й стало причиною неприхованого конфлікту між російською владною верхівкою й ультраправими середовищами. Прагнучи ослабити російський націоналістичний рух, в надрах апарату президента РФ виникла ідея формування євразійської єдности. Структура цілком підконтрольна президентові, проте цей факт нічим і ніде не був задекларованим. Послуговуючись гаслами “євразійської єдності” (себто культурного, расового, й мовного поєднання всіх “об'єднаних” народів), та отримуючи від Кремляді щедру матеріальну підтримку, Дугін, Заріфулін й К взялись за формування осередків й здійснення різноманітних замовних акцій на теренах всього пострадянського простору.

Наприкінці 2006 р. відбувся візит президента РФ Путіна в Україну. Серед запланованих до обговорення питань, було й вічно мусоване російськими політологами “питання російськомовного населення України”. Задля показу його активності й вагомості в українькому суспільстві, четвертого листопада в кількох містах України мав відбутися так зв. “імперський марш”, учасники котрого мали б засвідчити наявність прагнення значного відсотку громадян України жити в “могутній імперії”. Анонсовані на сторінках ЄСМівського сайту гасла були відвертими: - ”Відродимо імперію”. Проте запланований євразійцями захід не відбувся. Близько півтори сотні київських націоналістів розігнали збіговисько кількох десятків прихильників знищення України й найнятих ними для масовки студентів. Попри приналежність до кількох партій й формальних та неформальних молодечих організацій, молодь засвідчила що в разі потреби вона вміє відкладати амбіції в бік й об'єднуватись.

Дивною (якщо не відверто антидержавною) виявилась позиція правоохоронців. Замість унеможливлення проведення антиукраїнського за суттю й змістом заходу, вона взяла під захист самих учасників збіговиська. Кілька десятків патріотів опинились за гратами, й відбули трьохденний арешт за сфальсифікованими звинуваченнями. Проте внаслідок зриву запланованого, президент Путін позбувся одного з аргументів котрим намагався залякати й загнати в глухий кут Ющенка. Однак прагнення посилити власні позиції в Україні ані внього, ані в його оточення, ані в його наступника Мєдвєдєва не зменшилось.

Шляхи наступу бувають різні. Один з них — заяви про “спільне минуле”, й нав'язування тези, згідно котрої російська культура не є чужою українцям. Зрозумівши що в Україні вже постали середовища котрі готові дати відсіч брутальним і неприхованим зазіханням як на окремі регіони, так і на незалежність в цілому, Москва вдається до більш витончених методів поневолення. Наступ ведеться в усіх ділянках суспільного життя, й в усіх регіонах (а не в окремих, як це помилково прийнято вважати). В Одесі й Севастополі споруджуються пам'ятники москвинській блудниці Катерині ІІ, Львів буквально завалюють низькоякісною бульварною російськомовною літературою, на Закарпатті шириться базований на антигалицьких ідеях русинський рух, а державні й приватні телеканали труять свідомість телеглядачів московськими низькоякісними стрічками, котрі на всі лади вихваляють злочинну за своєю суттю й діяльністю Червону Армію.

До речі, кілька слів про згаданий щойно русинський рух. Влітку 1996 р. колишній редактор продукованої в Москві баркашовської газети “Русский порядок” Олексій Кочетков (той самий котрий в часі виборів президента в 2004 р. очолював “місію міжнародних спостерігачів” при штабі Януковича), передав одному з чільників русинського руху Василеві Зайцю немалу суму (звичайно в долярах) як матеріальну підтримку. В часі кількаденної зупинки Кочеткова в Києві, я мав з ним зустріч, й нагоду обмінятись думками стосовно багатьох тогочасних подій. Причини візиту на Закарпаття він навіть не приховував.

Попри певні успіхи, з прикрістю мусимо визнати той факт, що український націоналізм так і не став ідеологією державотворення. Нав'язувані українцям лібералізм, толерантність супроти злочинного й аморального, спричиняються по перетворення українців з нації в безформну й безвольну етнографічну масу, котра з часом позбудеться всіх ознак українськості, й стане погноєм в справі творення безхребетної, покірної власним поводирям отари. Хіба за таку Україну клали життя запорожські звитяжці, січові стрільці, вояки УПА?

Задля спротиву брехні й несправедливості, потрібно витворити середовище безкомпромісних стосовно брехні, зла, й насилля. Опір мусить чинитись в усих царинах суспільного життя. Звуження фронту опору загрожує цілковитою поразкою.