- Я був проти того аби об`єднувати ці звіти, проте більшість членів політичного комітету вирішили інакше, і я не можу тут нічого вчинити, - виправдовувався пан Ліндблад.

“Політичні міркування” в міжнародніх або політичних стосунках дуже часто виходять за межі моралі. Проте бюрократам з ПАРЕ варто зрозуміти, що справедливість є першочерговою й суттєво вищою практикованої нині «політичної доцільності».

Причини нестачі харчів в Україні й Росії криються в різних площинах. Станом справ на 1932-33рр. Україна була окупованою й супроти волі автохтонів (себто українців) була насильно перетворена на частку Сов`єтського Союзу котрий в дійсності був ширмою шовіністичного, денаціоналізуючого й нівелюючого людську гідність російського шовінізму. Загальновідомо, що після укладення в 1654р. Переяславської угоди, Росія не дотрималась взятих на себе зобов`язань, й брутально порушивши всі пункти домовленостей, вдалась до відвертої окупації й нав`язування загалові власного світосприйняття.

Проголошення Україною незалежності в 1917р. було зневажено й ліквідовано брутальною агресією, тож говорити про добровільний вхід України в СССР та «спільну долю об'єднаних народів» є справою м`яко кажучи нелогічною й недоречною.

Російські політикани свідомо обходять увагою той факт, що причини голоду в заселених українцями й москвинами регіонах мають різне коріння. Проте статистика й спогади сучасників свідчать що рік 1932 був врожайним, тому спроби звернути все на міфічну посуху або якийсь інший природній катаклізм (як це намагаються подати деякі шовіністично налаштоані політикани й сумнівного гатунку історики), будуть недоречними й такими котрі не відповідатимуть дійсності. Дослідження засвідчили що голод в окремих регіонах Росії, був наслідком невмілої й неприродньої форми господарювання, в той час як в Україні та в місцях компактного проживаня українців поза її межами — наслідком цілеспрямованого й насильного позбавлення селян всих їстівних й посівних припасів.

Попри небажання визнавати й ігнорування факту ментальної та культурної неоднаковости, дійсність засвідчила що українці завжди були в культурній й світоглядній царині власного буття часткою європейської спільноти. Пошана до гідності одиниці, індивідуалізм (котрий нічого спільного з егоїзмом й пихатістю не має), й вміння гармонійно поєднувати власне з загальним (як національним, так й окремо взятої громади) для українців були гідною пошани традицією. Маючи власний наділ землі й вирощуючи збіжжя, український землевласник (міцний селянин) рідко коли залишався глухим до потреб потребуючих підтримки односельців, й щедро жертвував (свідомо а не під примусом як це практикують нині окремі псевдорелігійні проте тоталітарні секти) десятину на церкву. Широко рекламовані нині толоки свого часу були осмислено-усвідомленою нормою. Гідною пошани традицією наших предків було гуртове будівництво для щойновзявших шлюб молодят окремої хати. Ця допомога була щирою й безоплатною.

Цілком інакший стан справ був в сусідній Росії. Понад трьохсотлітнє перебування під ігом татарської Золотої Орди ментально зазійщив російську людність. Гідність одиниці (рівно як і її потреби) тут відверто і цинічно ігнорувались. Все віддавалось на вівтар міфічного “загального”. Для багатьох регіонів Росії, проживання кількох родин в одному будинку (срубе) було чимось звичним. Земельні наділи належали всим мешканцям поселень й колективне (общинне) ведення господарства було для москвинів однією з часток національної культури й менталітету. Варто зазначити, що така форма ведення господарства, не влаштовувала значний відсоток тверезо мислячої російської інтелігенції.

Славнозвісний реформатор Столипін, недаремно закликав брати приклад з американських (фермерських) господарств. Він розумів що власник старанно оброблятиме власний наділ, а успадкований росіянами від азіятів колективізм, уможливлює паразитування одних на праці інших. Кінцевий результат такої форми ведення господарства завжди був суттєво нижчим аніж у приватного. Саме тому, в справі заселення Сибіру і Казахстану, Столипін принципово надавав перевагу українцям, полякам, і литовцям.

Попри цілковито прогресивну суть ліквідації царату, зміна політичного устрою в Росії жодним чином не змінила стан справ в Україні. Замінивши баєчку про “православну єдність” й “малоросійську гілку великоруського народу” марксистською тезою про “пролетарський інтернаціоналізм”, кремлівські владні кола продовжували асиміляторську політику відносно українців. Вчинений українцями спротив (як в формі збройного опору, так і побутової ігнорації вказівок Москви) й спричинився до застосування останньою вкрай цинічних форм приборкання непокірних.

Нинішнє прагнення РФ зобразити голод й викликану ним масову смертність людности наслідом неврожаю або непрофесійності тогочасних комуністичних чільників, й водночас такою котра не була спрямованою саме проти українців, є однією з форм перекручення історичної правди й тогочасних реалій. Проте вигідне географічне розташування РФ (себто наявність на її теренах великої кількості різноманітних природніх покладів котрі є вкрай необхідними для економік більшості європейських країн), цілеспрямоване узалежнення європейських країн від газового й нафтового постачання Росією, провокують їхні уряди до вимушеного “рахування” з її вимогами.

Нехай і вимушена упередженість ПАРЕ є актом наруги над пам'яттю мільйонів знищених українців. Історія знає приклади, коли наслідком дрібних поступок несправедливості (такі дії виправдовувались прагненням уникнути великих конфліктів й політичних загострень) ставали великі трагедії. Взяти б до прикладу аннексію Гітлером Чехословаччини в 1938р. Тогочасні чільники Англії й Франції можливо й зі скреготом в зубах, зневажили взяті на себе раніше союзницькі зобов'язання, й уможливили ліквідацію цілої країни. За два роки Франція на власній шкірі відчула наслідки власної непринциповості.

Ідеологія нинішньої Росії мало чим різниться від довгий час втілюваної в життя царатом ідеї “Третього Риму”. Прагнення будь-що закріпити за собою титул “зверхдержави”, провокує російських чільників до всебічного шантажування й погрожування європейським й світовим інституціям. Європейський обиватель поки-що не відчуває загрози власній безпеці нинішньою політикою РФ. Проте це жодним чином не свідчить що її не інує.
Водночас, згадана вище постанова ПАРЕ є свідченням недолугості нинішньої української дипломатії. Певно задовільнившись визнанням парламентів кількох країн Голодомор 1932-33рр. актом геноциду, українські посадовці заспокоїлись, вважаючи ці постанови й рішення свідченням власної всеспроможності.

Помиляєтесь панове. Ваші окремі заяви й звернення жодної ролі в світовій політиці не грають. Рахуються з тими, хто вміє себе шанувати. Нинішній стан справ в самій Україні (політична й економічна нестабільності, соціальна нерівність, прірва між владною верхівкою й загалом, корупція), дозволяють багатьом політикам потрактовувати Україну як територію котра тимчасово відірвалась від метрополії (Москви), й невміло користується невідомо як здобутою самоврядністю. Навіть згадана вище потанова ПАРЕ, не викликала в українського владного Олімпу належної реакції й хоч-би показового обурення. Про неї просто майже не згадують. Певно не бажають засвідчувати загалові власну недолугість й невідповідність обійманим посадам.

Невеликі за розмірами й непоступливі зазіханням Росії Литва й Естонія перед всим світом засвідчили право бути господарями на власній землі й самостійно (проте не ігноруючи потреб світової спільноти) вирішувати власні економічні й політичні виклики сьогодення. Українським політиканам бракує сміливості й принциповості. Навіть в питаннях вступу України до НАТО, першочерговим аргументом виступає не потреба України, а обіцянки й запевнення в відсутності агресивних намірів стосовно Росії. Тож чи варто дивуватись вкрай недружнім крокам стосовно України окремих європейських інституцій? Чи не час зробити відповідні висновки?