Наявніть цілого пласту злюмпенізованого, позбавленого почуття людської гідності й пошани прав ближнього, проте агресивного в справі відстоювання власного ганебного становища елементу, пояснюється кількасотлітнім насильницьким прилученням українських земель до чужої за духом і змістом тоталітарної імперії.

Період окупації й бездержавности навічно війде в історію як час цілеспрямованої масакри всих незгідних і здатних до самостійного осмислення подій та явищ. Попри те, цілеспрямоване винищення найкращих і навіть терор спрямований на знищення цілих спільнот, не в змозі протистояти законам природи й зупинити поступ створеного Творцем за власною подобою людства.

Долучаючись наприкінці 80-их років минулого століття до діяльності українських патріотичних середовищ, я розумів що боротьба вимагає прийняти виклик кинутий аморальним, матеріалістичним і безпринципним людом. Споглядання за поширенням функціонерами КПСС, комсомолу й господарської номенклатури побрехеньок про український патріотичний рух, зміцнювало моє переконання щодо потреби в цілковитому усуненні паразитуючого на гаслах соціальної рівності середовища від всих органів влади й керівництва. Брехня, свідоме замовчуання фактів, подання інформації у спотвореному, астрономічно далекому від дійсності вигляді, дарувало чимало підстав для того аби переконатись що побудована на божевільних ідеях марксового вчення система здатна продукувати лише підлих, аморальних й позбавлених навіть найелементарнішої людяності адептів. Час засвідчив що мої підозри були небезпідставними.

Формальне, здійснене під тиском громадскості заделарування на папері незалежності, жодним чином не дає підстави стверджувти що Україна є такою насправді. Як і в часи чужинського поневолення, владна верхівка продовжує здійснювати фізичне та духовне винародовлення українців. Зміна прапору й державних символів жодним чином не змінили суті злочинної й антинаціональної системи.

Тероризуючи загал вимогами “неухильно дотримуватись норм передбачених чинним законодавством”, постколоніальна адміністрація (злочинна псевдоеліта, котра не маючи на те жодного морального і юридичного права) продовжує послуговуючись найрізноманітнішими корупційними схемами здійснювати владні повноваження. Навіть найменший замах на її необмежену владу потрактовується злочином. На будь-який рух протесту незгідних з посталим станом речей владою вже передбачена реакція. Або байдужість й ігнорація (якщо незгідні обмежуються викючно декларуванням власних бачень в ЗМІ), або шаленний пресинг й паталогічна ненависть до всих хто наважується навіть на найбезневиннішу протидію.

Тиск системи котрий супроводжував всих народжених в найзлочинішій за всю історію людства імперії, не припинявся ніколи. До проголошення незалежності, в часі протестних мітингів, я бачив скаженну ненависть до всього українського в очах вірних псів злочиної системи, котрі кидаючись на демонстрантів рвали й топтали синьо-жовті національні прапори та немилосердно гамселили кийками учасників. Затриманих патріотів працівники міліції брехливо звинувачували в порушенні “громадського порядку”, а судді вироками адміністративних судів піддавали кількадобовому арешту або штрафу.

Постання держави Україна жодним чином не змінило того ненормального стану речей. Владні важелі залишились в руках чужинців й зденаціоналізованих виродків для яких посада є лише формою особистого збагачення й реалізації власних, здебільшого несумісних з Божими Заповідями й мораллю забаганок. Здійснена протягом перших кількох років приватизація (насправді злочинна за суттю, формою і змістом, проте формально узаконена тогочасними законодавчими актами) залишеного на теренах України майна СССР, зробила можновладців повновласними господарями всього майна українського народу. Зрозуміло що прийняті певно що супроти волі високопосадовців законодавчі акти, рівно як і з’ява перших паростків незалежної преси, уможливлювали висвітлення злочинних схем пограбувння українців, проте звикла до одноосібного управління номенклатура цинічно ігнорувала газетні публікації, телерепортажі, листи й голоси небайдужих. Багатьом ця сміливість коштувала посад, здоров’я, а іноді навіть і життя.

Почуття обов’язку супроти ближніх зобов’язувало мене до усвідомленої протидії актам цинічної і зухвалої наруги над рідним народом. Небажання бути пасивним споглядачем, нерідко штовхало мене до чинного відстоювання справедливості й протидії актам зневаги і пригноблення. Нерідко це ставало причиною конфліктів з системою вцілому та її підлими адептами зокрема. Єдиною винагородою й підтвердженням доцільності моїх вчинків було, нехай і запізніле, визнання загалом й владою їхньої рації. На початку 90-их, коли постколоніальна адміністрація привласнювала успадковане від СССР майно, я разом з однодумцями зі Спілки Української Молоді закликав до очищення України від бовванів котрі незслужено вшановували причетних до фізичного й духовного винародовлення українців. Руйнування пам’ятників Ульянову-Леніну, нищення табличок практикам злочинного марксового вчення (Якіру, Вєтрву, Іванову, Шліхтеру, Довнар-Запольському та ін.) показове обливання фарбою пам’ятників Петровському та так званої “Арки Воз’єднання”), поширення друковних матеріалів та виступи на мітингах й конференціях, було для мене й товаришів справою принциповою. Ми не мирились з несправедливістю, й не опускались до рівня здеградованого обивателя, єдиною турботою якого в ті часи був пошук місця праці й вистоювання в штучних чергах. Бути німим рабом цієї нівелюючої людську гідність системи я вважав і вважаю злочином. Проглядаючи підшивку з газетних вирізок де згадувалось моє ім’я, зайвий раз переконуюсь в антинародній суті нинішньої постколоніальної системи. Прагнення колишніх компартійних та комсомольських функціонерів та вихованої ними ще цинічнішої зміни законсервувати тоталітарний устрій, штовхав їх до свідомого порушення прийнятих під тиском громадскості законів й постанов.

Супроти мене неодноразово порушували кримінальні справи, працівники карного розшуку слухняно виконуючи вказівки зверхників невміло фальсифікували звинувачення, а слідчі віруючи у власну безкарність й підбадьрюючись вказівками керівників зшивали кількатомові справи. Проте брехнею правди не здолати.
Відомо що однією з форм упокорення незгідних є залякування або створення умов які б обмежували можливості. Це вимагає свідомого порушення норм й вимог кримінального й кримінально-процесуального кодексів та цинічної ігнорації загальновизнаних прав людини. Факт послуговування злочинними методами є зайвим свідченням антинаціональної і злочинної суті нинішньої ситстеми. Вірю, що прийде час, й її адепти дадуть звіт перед всим українським народом. Саме віра й зобов’язує мене не лишатись мовчазним спостерігачем нинішнього відьомського вертепу.

Боротьба з несправедливістю вимагає мобілізації всих сил. Прагнення залишатись принциповим нерідко коштувало мені безлічі конфліктів з оточуючими, проте стверджую що сплю спокійно. Я ніколи не відмовляв побратимам в допомозі й жодного разу не зрадив.
Восени 2006р., мені випала нагода отримати посаду кореспондента газети “Персонал-Плюс”. Сторінки тижневика я використовував задля поширення правди й сповідуваних ідей. Підтримкою для мене були подячні листи читачів й передрук іншими газетами й інтернент-сайтами моїх статей. Проте боротьба не обмежувалась однією лише публіцистикою. Прагнучи якнайактивніше впливати на свідомість загалу, я неодноразово зорганізовував акції прямої дії, мітиги й маніфестації. Прошу не сприймати це як самовихваляння, проте згадка лише про одну з них певно й пояснить справжню причину порушення супроти мене в травні 2007р. кримінальної справи.
Свого часу, належного розголосу набула опублікована в одному з лютневих чисел “Персоналу-Плюс” за 2007р. моя стаття під назвою “Гадючник”. Вказуючи на антисанітарний стан довкола Шулявського мосту в Києві, причиною якого були встановлені в непридатному для торгівлі й складування речей торгові ятки, а також контробандне походження краму та незаконне перебування в Україні багатьох гендлярів (більшість з них є вихідцями з Африки й країн Близького і Далекого Сходу), я закликав посадовців захистити киян від брутальної зневаги. Керуючись цими ж міркуваннями, 3-го березня того ж року, біля станції метро Шулявська мною був зорганізований мітинг. Присутні журналісти мали нагоду відзняти кадри котрі підтверджували що висунуті на мітингу претензії є такими що відповідають дійсності. Тогочасний чільник МВС соціаліст Василь Цушко (нині перебуває в розшуці за скоєння злочину) потрактував наші дії проявом расизму, проте пожежа наприкінці квітня засвідчила що озвучені на мітингу й в статтях закиди та вимоги були небезпідставними. В опублікованій в найближчому після пожежі номері “Персоналу-Плюс” статті “Догралися”, я вимагав притягнути головного міліціонера до кримінальної відповідальності за нереагування на заклики платників податків. Зі слів деяких працівників МВС, вимога неабияк роздратувала Цушка. Це і стало порушенням проти мене цілковито сфальсифікованої кримінальної справи. 11.05.07. мене затримали працівники Печерського РУ ГУ МВС в м. Києві звинувативши в організації побиття 14.03.07. працівника єгипетського посольства. В приміщенні Печерського РУ ГУ МВС оперуповноважений Сидоренко, вимагаючи від мене підписати два аркуші написаного ним від руки тексту (зміст котрих мені був невідомим, проте як свідчить логіка котрі мали б бути моїм “зізнанням” у причетності) стискав мені на руках кайдани, чим завдав фізичного болю. (Доречі, слід на руці від спілкування з ним донині нагадує мені про його садистські схильності й запопадливе прагнення виконати вказівку керівництва.) Окрім того, начальник відділу карного розшуку Печерського РУ ГУ МВС в м. Києві Лоза А.А. завдав мені по ногах декілька ударів мотузкою або проволкою. Сліди від катувань бачили вже в слідчому ізоляторі мої співкамерники.

Зухвалість Лози й Сидоренка на мою думку підсилювалась присутністю в кабінеті працівників Київськомо міського управління МВС. Мені відомо, що саме ці люди були ініціаторами порушення проти мене кримінальної справи й безпосередньо давали вказівки працівникам карного розшуку й слідчому щодо методів ведення досудового розслідування. Не маючи належних доказів, слідчий двічі подавав подання на продовження строків досудового розслідування, й обидва рази отримував на те згоду суддів. Попри те, його запопадливість виявилась даремною. Суд не знайшов в наданих матеріалах жодних доказів моєї причетності до скоєння злочину, й постановою від 18.12.07. звільнив мене з-під варти, а справу відіслав на додаткове розслідування.

Наступні два роки я вимушений був цілковито присвятити боротьбі з порушенням працівниками міліції й прокуратури норм й вимог Кримінально-Процесуального Кодексу. Слідчий оголошував мене в розшук, а зустрівши на вулиці чемно вітався й зичив гараздів та здоров’я. Згодом, певно втомившись тримати справу в сейфі, 10.11.08. прийняв постанову про закриття кримінальної справи котру 13.02.09. (з порушенням строків передбачених КПК) прокуратура Печерського району м.Києва без жодних пояснень скасувала як таку що “винесена незаконно й передчасно”. На подані мною скарги на ім’я прокурора м.Києва й Генерального прокурора України, приходили формальні відписки про передання скарг в прокуратуру Печерського району м.Києва. Там вони й губились. Цей факт змусив мене звернутись по допомогу до депутатів ВР. В березні 2009р. мною було подано скаргу на ім’я депутата ВР Андрія Парубія, у відповіді на яку 30-го квітня (прошу закарбувати на кілька хвилин цю дату) було повідомлено що “розслідування у справі триває”. З аналогічною скаргою в квітні 2009р. я звернувся й до депутата ВР Тараса Чорновола. Відповідь на депутатське звернення від першого червня була аналогічною: “розслідування триває”. 14-го жовтня я звернувся зі скаргою до депутата ВР Григорія Омельченка. Відповідь шокувала. Виявилось що ще 22-го квітня 2009р. справу було закрито, проте реагуючи на депутатське звернення депутата Григорія Омельченка, 18.11.09. постанову про закриття Прокуратурою м.Києва скасовано, а справу знову надіслано до міліції. Дивина та й годі. З відповідей депутатам Чорноволу й Парубію випливало що станом справ на тридцяте квітня й перше червня “розслідування триває”, а з відповіді депутату Омельченко що станом справ на 22-ге квітня вона була закритою.

Чинне законодавство передбачає що публікація статті може стати причиною вжиття заходів прокурорського реагування і навіть порушення кримінальної справи. Розумію що моя громадська діяльність в багатьох викликає скрегіт зубів й прагнення будь-що примусити замовкнути. Проте почуття обов’язку супроти ближніх які потерпають від свавілля можновладців й котрі були знищеними в часи окупації, рівно як і перед майбутніми поколіннями, вимагають від мене не мовчати й не лишатись осторонь подій і процесів.



З вірою в перемогу — Олесь Вахній