Донещодавна, формальна й ненаповнена реальним змістом (проте задекларована на папері й визнана світом) незалежність, помножившись на тиск світової спільноти, вимоги громадскості й ініціативи непозбавлених здорового глузду депутатів, зобов’язувала постколоніальну, постокупаційну й посткомуністичну адміністрацію (котра не маючи на те жодного морального й юридичного права самопроголосилась “економічною й політичною елітою України”) до певних державотворчих процесів. Саме цим чинникам і мусимо завдячувати постанні (зрозуміло що недосконалої й астрономічно далекої від необхідної) Конситуції та задекларуванню в кількох законах притаманних для суспільства побудованому на засадах демократії й пошани прав і гідності одиниці норм регламентуючих взаємостосунки між посадовцями й громадянами. Інша справа що з причини надмірної забюрократизованості, непрофесійності й залежності від найрізноманітніших чинників українських посадовців, ці норми й закони зухвало ігнорувались й майже не практикувались в побуті. Нині, навіть на ці, незначні здобутки й права розпочато брутальний наступ.

Діюча сьогодні модель утворення державної влади створила оптимальні умови для приходу у владу олігархів та фінансованих ними політиканів. Економічні угрупування котрі створили або внаслідок підкупів і маніпуляцій цілковито опанували кількома політичними партіями та іменними блоками, здійснюють концентрацію необмеженої й ніким не контрольованої влади у власних руках й вдаються до все зухваліших й активніших наступів на так і не втілені в життя мініатюрні й незначні здобутки українського народу. Прикро визнавати, проте альтернативи зухвалому наступу ворогів народу й воїнів лукавого в Україні донині такі не постало. Чільники й активісти подріблених на немалу кількість (а з цієї причини й) малопомітних в суспільному житті України партій та організацій патріотичного та націоналістичного спрямувань, несамовито закохались в показові ридання й голосіння з причини браку єдності, взаємопоборення й відсутності взаємопорозуміння.

Споглядаючи на їхню примітивну вовтузню, гублячись в назвах й забуваючи імена “вождів” та “голів”, зайвий раз пересвідчуюсь в наявності великої прірви між виголошуваними закликами, довжелезними монологами та вчинками. Значний відсоток з-поміж різноманітних претендентів на “національну еліту” є звичайнісінькими пройдисвітами, себелюбцями, кар’єристами та цинічними гравцями на патріотичній фразеології. Про потребу “єднатись в ім’я України” нині не говорить хіба-що ледачий. Проте практика засвідчила що далі гучних заяв справа ніколи не заходила. Політичні пігмеї та паразитуючий на національній ідеї елемент з найрізноманітніших довколаполітичних утворень хизуються знайомством з депутатами або міністрами, й полюбляють виголошувати довжелезні монологи в котрих переконують оточуючих у власній вагомості. Водночас, ганебне взаємопоборення, звинувачення один-одного у найрізноманітніших гріхах і злочинах, вже довгий час є трагічною нормою.

Відсутність чітко окресленої національної стратегії й єдиного керівного штабу обеззброїли патріотично налаштовану громадскість й прирекли загал на слухняне вислуховування мітингових та телевізійних солоспівів так званої “національної еліти”, котра боячись втратити посади й нагоду муляти очі слухачам й телеглядачам, скніє в тенетах “толерантщини”. Станом справ на даний час, в Україні постала ціла когорта “професійних українців” для котрих пописування примітивних й астрономічно далеких від патріотизму (а тим паче націоналізму) статей та виголошування беззмістовних монологів перетворилось в форму заробітку та реалізації власної забаганки “бути причетним до розбудови держави”. З прикрістю доводиться констатувати що некомпетентність, примітивізм, вульгаризація ідей, прагнення будь-що утриматись на посаді, змушує багатьох “професійних українців” також вдаватись до агресивного придушення всих посталих не з їхньої ініціативи, а тим паче непідконтрольних їм починань. Наслідком дезорганізованості українського патріотичного руху стало створеня цілої когорти відверто українофобських середовищ. Попри їхню формальну непричетність до діяльності один-одного, факт скоординованості їхніх вчинків й наявність логіки в діях, заявах й оприлюднюваних вимогах, в здоровому суспільстві не помітить хіба-що сліпий. Нерозуміння загалом й свідоме заплющення очей на зухвалість чужинців й недоброзичливців щойнозгаданими самозакоханими чільниками патріотичних партій та організацій, викликає неабияке занепокоєння. Вкотре під загрозою існування опинилась як держава, так і вся етнічна спільнота (себто нація).

Поза сумнівом що нещодавна спроба сформувати так зв.”конституційну більшість” (себто розмови й переговори про можливе блокування ПР й БЮТ у ВР) є наслідком змови кількох магнатів та вже побіжно згаданих економічних угруповань. Логічні вчинки нинішнього прем’єра й чільника так зв. “парламентської опозицї” (В. Януковича) дають підстави стверджувати про існування цілого інституту закулісних радників й координаторів, в інтересах котрих політичні та економічні пертурбації в Україні планується здійснити. Суспільний резонанс котрий викликала звістка про можливе конституційне закріплення норми згідно котрої обрання президента належить до компетенції парламенту, на данім етапі загрожує суттєвим зменшенням рейтингу ініціаторів “конституційної реформи”. Цей факт змусив чільників ПР показово вийти з “переговорного процесу” й “на певний час” призупинити заходи спрямовані на формальне узаконення ініціативи Ю.Тимошеко. Проте відмова ПР від участі в кооліції жодним чином не примусила нинішнього прем’єра відмовитись від ідеї “конституційної реформи”. Згідно її слів: - “зміни до “Конституції” будуть прийняті парламентом після виборів президента”. Аналогічну за змістом заяву оприлюднив й чільник ПР. Зрозуміло що і В.Янукович й Ю.Тимошенко переможцями виборчих перегонів бачать виключно себе. Проте їхня неспроможність (доречі, а чи не є вона часткою чергової закулісної гри?) знайти “спільну мову” на нинішньому етапі, жодним чином не свідчить про неспроможність знайти її в майбутньому.

Економічним середовищам котрі прагнуть цілковитої монополізації української економіки потрібна контрольована стабільність. Заради збереження існуючого нині ненормального стану речей, Тимошенко й Януковича примусять “заради майбутнього” показово “примиритись”. Важелів котрими реально примусити чільників ПР й БЮТ на практиці реалізувати ідею обрання президента парламентом - більше ніж достатньо. Загроза конституційного перевороту не зникла. В часі передвиборних баталій, свідками котрих ми станемо найближчим часом, прихильники “конституційної реформи” вдадуться й до відповідної ідеологічної обробки загалу. Небайдужим до долі Батьківщини залишається лише споглядати на міжкланову бійню аморальних олігархів й гуртуватись задля захисту основ демократії.
Активна медійна підтримка підконтрольними ЗМІ кандидатів в президенти від ПР й БЮТ, закріпила в уяві багатьох обивателів оприлюднену нещодавно тезу про “вихід у другий тур лише двох кандидатів”. Неважко здогадатись що мова йде про Ю. Тимошенко й В. Януковича. Таким чином, загал вже поспішають поставити перед безальтернативним вибором.

Проте тверезий і неупереджений аналіз нинішнього стану речей дає логічне пояснення причині поширення цієї побрехеньки. Невиконання нинішніми посадовцями та політичними партіями і блоками котрі вони репрезентують взятих на себе в часі попередніх виборів зобов’язань, стали причиною недовіри до них електорату. Успіхи на дочасних територіальних виборах партій котрі на даний час не репрезентовані у парламенті й виконавчій гілці влади (згадка про перемогу ВО “Свобода” на виборах до Тернопільської обласної ради буде доречною) для чільників ПР й БЮТ стали причиною серйозного занепокоєння. Окрім того, напередодні кожних виборчих перегонів, все гучнішими стають голоси патріотів з вимогою провести (нехай і запізнілу на більше ніж півтора-дясятка років) люстрацію. Логічно що компартійне минуле В.Януковича й приналежність до комсомольського бюрократичного апарату в часи московської окупації Ю.Тимошенко, рівно як і їхнє етнічно чужинське походження, повинні позбавити їх права на участь в суспільному й громадському житті України.

Замах на право народу самостійно вирішувати власну долю дарував чергову нагоду переконатись в потребі витворення нарешті єдиного й чітко скоординованого фронту націоналістичних та патріотичних середовищ. Покладатись на “прозріння й розуміння” посадовців й підконтрольних магнатам та наднаціональним потугам депутатів, рівно як і загравання з окремими політико-фінансовими середовищами або й самими політиками — згубно й недоречно. Україні потрібна політична потуга котра б принципово й послідовно відстоювала б потреби українського народу. Нинішній наступ на здобутки народу (попри всю трагічну його суть) в дійсності є скороминучим (хоча й ганебним та болючим) рядочком (навіть не сторінкою) в новітній історії України. Коаліції, партії та політики, рівно як і їхні забаганки та амбіції — явища дочасні. Найближчим часом вони підуть в небуття, чільники та активісти знову розбіжаться по взаємопоборюючих партіях й блоках, а їхні такі бучні й гучні (з погляду сьогодення) заяви та петиції викликатимуть нерозуміння, осуд й навіть огиду в нащадків. Суєта затягує необачних цупко й надовго. Але чи варто погоджуватись грати за правилами котрі нав’язує безпринципний й аморальний суперник?