Метрополія цілеспрямовано формувала суспільство німих споживачів безальтернативно запропонованого. Вона привчала до однотипного вирішення всих посталих проблем й не могла дозволити проявів культурних та передових подій на периферії. Силоміць загнаному в кріпацтво або колгоспи загалові зумисне нав"язували примітивно стандартизовані й обмежені кордонами вузьких рамок кліше, згідно котрих весь світ поділявся на “наше”, котре поза сумнівом було найкращим й найдосконалішим, й “не наше”, котре не мало анінайменшого права на існування. Невблаганний в своєму леті час засвідчив, що самі кремлівські верховоди були далекими від сповідування насаджуваних загалові стереотипів. Чисельні легіони царських радників в минулому й найрізноманітніші політологи нині, вишуковували й продовжують вишуковувати шляхи всебічного узалежнення решти націй та народів. Світова спільнота вже навчилась зупиняти й карати ігноруючих витворені людством норми пристойності й моралі. Відверта окупація (рівно як і прагнення виключно силовими методами вирішувати конфліктні ситуації) в цивілізованому світі викликають справедливий осуд й всебічну протидію. Тож втілення в життя замаскованої під “російські національні інтереси” імперсько-шовіністичної ідеї (котра в своїй суті є згубною і для самого російського народу), зобов"язувало кремлівських чільників вдаватись до суттєво витонченніших методів шантажу, окупації та тиску.

Справжнім лихом українського суспільства є вміння блискавично братись до справи й підійматись на дусі, але при першій же зустрічі з труднощами зневірюватись й опускати руки. Попри багатотисячні мітинги й маніфестаії, здійснювані патріотами акти непокори та саботажу окупаційних законів наприкінці 80-их на почтку 90-их рр. минулого століття, широкий загал майже без зусиль і кровопролиття отримав нагоду стати будівником власного буття. Проте постколоніальна адміністрація поспішила самопроголосити себе політичною та економічною елітою. Наявність в її руках владних важелів жодним чином не свідчила про вміння й бажання творити гідний вільної людини спосіб життя. Її жодним чином не цікавили здібності та духовні ресурси українського народу. Зіткнувшись з проявами недолугості, відвертого саботажу, ігнорації моральних засад та потреби належним чином дбати про духовний та культурний розвиток, зухвалого вивищування власних прихотей й забаганок над суспільними потребами та відвертою зневагою, українці замість того аби усунути від влади прислужників вчорашніх окупантів й унеможливити виховання ними ще цинічнішої зміни, почали масово зневірюватись, байдужіти, втрачати надію та ентузіазм й виїздити з України на заробітки або й цілковито емігрувати. Декілька років тому, в передріздвяний час, Україна пережила потужний поштовх до позитивних змін у суспільному і політичному житті. Тоді багато хто наївно вбачав у цьому справжні оновлення й відродження, забуваючи що помаранчеві й біленькі з червоною плямою шарфи колишніх комсомольських й навіть компартійних функціонерів жодним чином не є індульгенцією й перепусткою до владних крісел. Минуло лише декілька місяців, й ейфорія почала спадати, а разом з нею й віра в перемогу справедливості й добра. Багато хто забув, здавалося б, цілком очевидну істину. Наповнене реальним й здоровим змістом оновлення не може здійснитись за помахом чарівної палички. Задля його реалізації, потрібні принциповість та терпелива й послідовна праця.

Кожен птах, хоч як він високо злетить, мусить час від часу сісти на землю. Аналогічним шляхом рухаються й людські спільноти. Нерідко часові всезагального піднесення передує період стагнації, занидіння, занепаду й великого згіршення. Проте в поведінці птаха й людини існує принципова різниця. Перший ніколи не звикнеться з безугавним відпочинком. Рух (себто пошук поживи та сезонні зміни території замешкання) зобов"язують його знову і знову підійматись над землею. На відміну від нього, людина керується не лише підсвідомим природнім інстинктом. Саме на цьому й грають наші відверті та приховані недоброзичливці. Існуючі нині подріблені на дрібні угрупування патріотичні середовища звикли (нерідко занадто галасливо й надміру емоційно) реагувати виключно на зухвалі та відверті прояви зневаги. Проте роз"єднаність та викликане нею вигідне ворогам взаємопоборювання, позбавляють змоги розрізнених патріотів вгледіти в багатьох на перший погляд малопомітних подіях реальну загрозу. З часом, як і кожна незнищена в зародку хвороботворна бактерія, вона розростається до вкрай небезпечних розмірів. Майже рік тому, в Сіверському Донецьку відбувся зорганізований Партією Регіонів з"їзд. Патріотичні середовища поспішили звинуватити його організаторів в спробі розколу України. Я був присутнім на тому ганебнобу збіговиську, й свідчу що виголошувачі промов ставили перед собою цілком іншу мету. Їх, рівно як і схованих за їхньою спиною кремлівських політологів, не цікавить якийсь окремо взятий регіон. Їм потрібна вся Україна. Головною метою того збіговиська було формування в уяві загалу й світової спільноти тези про існування в Україні цілого пласту “ігнорованого помаранчевою проамериканською владою народу”. Ідеологи й ініціатори зібрання показово вивищували міфічний “всезагальний добробут” над здоровим глуздом й потребами українців, іменем “народів України” вимагали надати мові вчорашніх окупантів статусу державної, та закликали до миру й добровільного злиття з Росією. Наголошу ще раз: все це показово здійснювалось руками нинішніх “українських політиків”.

Прикро, проте світ і загал повірили побрехеньці про існування “іншої України”. Витримавши паузу, ворог здійснив наступний крок. Восьмого грудня вже минулого року, в приміщенні УНІАНу було проводено прес-конференцію громадського об"єднання “Другая Украіна” (“Інша Україна”). Біля входу в будівлю де це ганебне дійство відбуалось, зграйка проплачених й безпринципних студентів тримала білого кольору прапорці з червоним, використовуваним для означення медичних закладів хрестом посередині. Формальними ініціаторами постання “нової політичної сили” виявились вже знайомі й неодноразово скомпроментовані особи. Олексій Алєксандров в 2006-му році взявся очолити 4-го листопада проведення в Києві “Імперського Маршу” під гаслом “Відродимо Імперію”, за що був битим патріотами й кілька днів відлежувався в лікарні, галасливий “політолог” Кость Бондаренко, політологічні прогнози котрого жодного разу (принаймні за моєї пам"яті) не здійснились, й пані Оксана Шкода. Остання доречі свого часу відбула кілька років покарання у вигляді позбавлення волі за поширення й вживання наркотичних речовин. На самому початку прес-конференції, представники “Братства” обсипали вмостившихся перед мікрофонами ініціаторів курячим пір"ям й накинули їм на голови рибальську сітку. Дрібне й наперед узгоджене хуліганство мало на меті посилити вагомість потоку антиукраїнських заяв й висловлювань. Присутні журналісти нічого нового від ініціаторів й чільників не почули. Трійця лише повторювала висунуті свого часу Росією й окремими ізраїльськими діячами звинувачення й закиди. Відповідаючи на питання журналістів, пані Шкода заявила що осквернення в позаминулому році державних символів на Говерлі було “надмірним радикалізмом спричиненим ігнорацією президентом Ющенко справедливих вимог громадян України не надавати звання “Героя України” Роману Шухевичу”. Згідно її слів, замовником “проекту” “Інша Україна” є сам Вітор Ющенко (оскільки “Інша Україна” не сприймає “Нашу Україну”) та сомалійські пірати. Власну непричетність до американських й російських кіл доводив й пан Бондаренко. Зрозуміло що презентований журналістам рух не має жодних перспектив й попри заплановане Україною турне з аналогічними дешевенькими виставами, помер відразу по закінченні прес-конференції. Проте вкотре пущені гуляти шпальтами газет думки й висловлювання (наприклад заклик Алєксандрова “витягти Україну з того місця де вона зараз знаходиться”) продовжують сприяти зацікавленим у дискредитації ідеї української державності в справі здійснення злочинних намірів.

Певно аналогічну мету переслідує й видавець безкоштовно поширюваної в кількох найбільших містах України газетки “15 минут” Джед Санден. В номері за 19-те грудня минулого року, під заголовком “Голод, которого нет” (“Голод, якого немає”) був вміщений невеликий за об"ємом матеріал, котрий шокував читачів наступною звісткою. Працівники ФСБ “перерили свої архіви, але доказів геноциду українців не знайшли”. Показово, що заголовок статті займає приблизно ту ж саму площу що й текст. Примітивними методами, читачів спонукають до думки, що будь-яка згадка про Голодомор 1932-33рр., є однією з форм “нагнітання антиросійських настроїв в Україні”.

Нині, увагу обивателя зумисне зациклюють на беззмістовних дискусіях довкола штучної кризи, розміру пенсій, стипендій і зарплат. Українців відволікають від головного монологами про доцільність введення прямого президентського правління або обговоренням різноманітних формах парламентаризму. Одні наївно покладають надії на Конституцію й Європейський Союз, інші нещиро й показово переймаються проблемами енергетичної залежності та розкраданням матеріального майна. Дохрипотні й нещиро емоційні суперечки політиканів в студіях перед телекамерами, перетворились в одну з форм розваги й відволікання уваги загалу від вирішення реальних, а не надуманих та другорядних проблем. Проте ігнорація новітніх викликів часу жодним чином не свідчить про їхню спроможність вирішитись самостійно. Ми живемо в суспільстві котре в прагненні виборсатись з багна суцільних негараздів (котрих доречі могло б і не бути), слухняно йде за нав"язуваними (переважно ззовні) “інструкціями”, “рекомендаціями” й різноманітними вимогами. Безхребетність нинішніх посадовців уможливлює гарцювання в Україні відверто антинаціональних середовищ та ідеологій. Ми щиро намагаємось виплекати щасливе й справедливе життя, хоч духовно і ментально залишаємось прив"язаними до світу корупції, лукавства та компромісів з власним сумлінням. Але все це — виразки хворого духу, і саме тут, у духовній площині, лежить головний засіб нашого порятунку. Скигливе апелювання до совісті вчорашніх окупантів й “очікування сприятливих історичних та політичних умов” є помилковим й згубним шляхом. Варто зрозуміти: нинішній світ надміру зматеріалізувався. Проте в ситуаціях, в яких перебувають Україна й більшість країн Західної Європи (з зрозумілих причин їх беруть за взірець), є одна засаднича різниця. Для країн котрі втішаються власним матеріальним добробутом й ліберальними законами, проблема духовного занепаду є важливою, проте не визначальною. Ці країни ще можуть певний час пожинати блага свого геополітичного комфорту. Водночас, для України моральне одужання є категоричним імперативом, без якого вона приречена на поразку. Час вимагає очищення від модернізованого постокупаційного намулу, оскільки це є єдиним шансом нашого виживання й прориву в майбутнє. Все інше — безмістовне пашталакання від лукавого.