Ви звертали увагу, чим граються сьогодні наші діти? Я звертала: стандартно-фальшиві лялечки Барбі, вельми жахітливі, не від світу цього роботи та інший невиразний, часто з шкідливого матеріалу, китайський непотріб.

Чию картинку життя фотографує в своїй свідомості дівчинка, що грається американською Барбі? Чи відкриється серце до навколишнього світу у хлопчика, захопленого грою з роботами? І чи хоч на хвилину замислювалися над цим батьки, що так охоче дарують своїм дітям іграшку спотвореної картини світу? Питання: кому вигідно з раннього дитинства, коли закладаються підвалини цінностей на все життя, відрізати наших дітей від свого національного рідного багатства, а навпаки – нав’язати чужорідне мертве штучне убозтво? То невже наші вітчизняні таланти геть виродилися чи наші майстри поснули в летаргії? А далі хочеться продовжити, як в казці: «Та живе без всякої слави, між зеленої дубрави…»

Але ж і дійсно – живе! Є у нас в Україні те, що я би охарактеризувала як явище духовного піднесення української іграшки, як ренесанс національної ляльки. Живе в Києві жінка, яка не афішуючи своєї роботи, просто її цілеспрямовано робить – усе життя, для усіх нас, для наших дітей, в першу чергу. Це Майстриня – і літера «М» у неї велика - художник і скульптор Ядвіга Василевська. Той, хто хоч раз побачив витвір її рук – українську ляльку, що уособлює високий дух, горду шляхетність і тайну віду національного характеру української жінки, - назавжди закарбує його у своїй свідомості. Бо такою і є наша жінка, приспана богиня, у своїй глибинній сакральній суті. Її ляльки несуть у собі духовну іскру самої Майстрині, її непересічних знань про світ і навколишню дійсність – відначальної глибинної руської віди…

Ці ляльки майстриня творить на кожний регіон України: уже пішли в світ полісянки Леся та Анастасія, полтавчанка Наталка, киянка Катерина, західнянки Василина та Ярина… Кожна з ляльок має ім’я, і це не просто ім’я, а закодовані в ньому характерні риси того чи іншого українського регіону. Цих ляльок одразу купують, і вони осідають у чиїйсь приватній колекції. Знаю, що одну з них, киянку Катерину, придбали для колишнього президента Кучми, інші знаходяться в приватній колекції і часом виставляються.

А хіба так має бути? Під ці ляльки мав би бути створений виставковий зал чи музей, а для Майстрині – власна майстерня (бо ці ляльки народжуються в світ у кухні її невеликої квартири) та всі умови, в тому числі й матеріальні. Уявляєте, якби майстриня такого класу творила, наприклад, в Японії? Думаю, сповнені національної гідності японці прославили її на весь світ. І скільки би коштувала така лялька на аукціоні Сотсбі? Мабуть, продажу однієї вистачило би на безбідне життя до кінця днів. А головне - десь там подбали би для створення школи майстрині, щоби її талант засвітився над дітьми, молоддю та запалив юні серця на продовження цієї одухотвореної праці!

Мало того, що ця ідея – творення одухотвореної української ляльки – сама по собі еволюційна, уже створені зразки гідні того, щоб подбати про тиражування створених образів української жінки, для запуску на потік, у серійне виробництво! Що ж ми маємо у відповідь? Слово «дорого». Або невигідно, нерентабельно. Майстриня, яка має сорокарічний досвід праці виготовлення ляльок, з безнадією питає: «Ти уявляєш, скільки коштує виготовлення однієї форми для виробництва такої ляльки?..» А я собі думаю: та скільки б не коштувало! Не дорожче ж, мабуть, ніж перманетні виборчі кампанії, на які чомусь завжди знаходяться наші з вами бюджетні кошти! Не дорожче, ніж ми, «заможні» українські громадяни, виділяємо на зарплати своїм утриманцям – народним (аж язик не навертається в стосунку до них на це визначення!) депутатам і не дорожче, ніж вартує один з їхніх рядових будиночків у Конча-Заспі, наприклад, або незатійливий костюмчик на котрійсь з опецькуватих фігурок від Армані.

То коли ж ми навчимося вкладати свої кошти у те, що нам дійсно потрібно - для нашого розвитку, для життя наших дітей, для творення духовного майбутнього? Бо якби зібрати докупи всіх депутатів та відселити їх на відлюдний острів – їхньої відсутності просто ніхто би не помітив – навпаки, думаю всі тільки б зітхнули з полегшенням: менше би морального бруду розливалося на простір. А от неможливість наших майстрів давати на широкий загал витвори своєї духовності одразу боляче б’є по національній свідомості: діти не знають своїх витоків, не цінують надбань роду, своїх коренів. А якщо відрізати ці якості в дитячому віці, хто з них виросте? Івани, роду свого не помнящі? Марії, убрані в китайський одяг?

Невміння цінувати свій національний духовний набуток надто дорого нам усім відгукується. Ми платимо за нього занепадом своїх духовних потреб, загальним убогим рівнем культури життя наших дітей. Не вірите? То подивіться на лялечку Барбі, якою грається ваша донька; подивіться на сина, який саме вмикає мультик про монстрів-роботів…

---

В тему:

Телевізор калічить дітей

Яка система виховання-освіти нам потрібна: погляд інакодумця

Виховання: проблема наступних поколінь

Світоглядні основи вакцинації

Ігор Каганець: Україна – хата без господаря

Безплідна смоківниця, або як позбутися рекламних монстрів