Йдеться не лише про останній, дочасний електоральний акт, а про своєрідну практику, яку застосовують зазіхачі на владні крісла впродовж усіх років незалежності. Для них головне – процес, у якому обов’язково мають бути несусвітні обіцянки, позірне дотримання демократичних норм і пристойні показники у звіті ЦВК. Наступного ж дня після оприлюднення результатів розпочинається чергова фаза окозамилення своїх же симпатиків. Ті, кому поталанило втрапити до так званої еліти, затягують коломийку про необхідність формувати коаліції, уряди, викидають на спекулятивний ринок новин вістки про підступи опонентів і… повертаються до блаженної амнезії щодо вчорашніх обіцянок.

Про скасування депутатських пільг і взагалі преференцій, якими цинічно користають усі причетні до вищих ешелонів влади, сказано й написано стільки, що повторювати все було б марною тратою часу, чорнила й паперу. Особливо мусували цю тему представники нинішньої “помаранчевої” більшості, наголошуючи: оце щойно переступимо поріг парламенту – невідкладно візьмемося за повернення справедливості. Але… Життя розпорядилося по-своєму, для ухвалення такого закону потрібні зміни до Конституції, і нині що НУ-НС, що БЮТ мають залізне алібі – 300 голосів для “рівності” всіх громадян у сенсі пільг чи їх відсутності немає.

Хоча пояснень шукає тільки лінивий. Комітет виборців України нещодавно оприлюднив результати свого дослідження, згідно з якими нові депутати навіть бровою не повели для того, аби бодай на крок наблизитися до вирішення цього питання. Серед півтори тисячі зареєстрованих у Верховній Раді законопроектів, які незабаром ляжуть на парламентські столи і які розглядатимуть у сесійній залі, документа про скасування чи бодай перегляд пільг не зауважено. Отже, про нього навіть не міркували, займаючись міжусобицями битв за теплі кріселка.

Поза тим, КВУ акцентує на доволі цікавій арифметиці: за його підрахунками, торік на утримання апарату Верховної Ради знадобилося 719969,3 млн. грн., Державного управління справами –777606,5 млн., Кабінету Міністрів України – 307105,4 млн. грн. Цифри, однак, нічого не скажуть пересічному платникові податків, зі скромного бюджету якого і формують цю астрономічну суму. Тож Комітет демонструє сибаритство влади і злиденність спільноти доволі кричущим порівнянням: проект бюджету на 2008 рік передбачає, що медичне обслуговування депутатів і вищих керівників “подорожчає” на 33% порівняно з 2007 роком (з 77 млн. 408 тис. грн. до 115 млн. 539 тис. грн.). За деякими підрахунками, на санаторії для вищих посадовців виділяють більше коштів, аніж на сільську медицину (курсив наш, – “Газета”).

Про сільську медицину ліпше не говорити, щоб не псувати настрій собі й іншим. У моєму рідному селі в останні роки комуністичної влади звели чудову лікарню. Тепер вона перетворилася на руїну, в якій мешкають здебільшого перестарілі. Як-не-як, дах над головою, сякий-такий харч. Про лікування тут можна забути, бо, по-перше, медики, які працюють у цьому закладі, є фактично однолітками своїх пацієнтів, а по-друге, по найелементарніші ліки слід звертатися до аптеки, витрушуючи останні копійки з жалюгідного пенсійного гаманця, який навряд потовщає після чергової державної” “милостині”.

Головне – тут є телевізор і радіоточки, щоб ці обділені долею люди часом не пропустили повідомлення про чергові вибори, на яких слід проголосувати за хазяїв життя. Не просто віддати свій голос, а проголосувати “правильно”, за тих, хто більше пообіцяє.

Ігор Гулик