Родинне дерево – книжка для внуків. Розділ V
Родинне дерево – книжка для внуків. Розділ V
Частина 5. Моя кавалерка
. Група електриків № 27
Не знаю в кого я вдався але замолоду був дуже влюбчивим хлопцем. Перший раз я закохався в четвертому класі в однокласницю Любу Гелетій. Другий раз в шостому класі в однокласницю Марію Станько. Коли пішов вчитися до Львова то мав ще десь п’ять кохань. В селі була Оксанина Наталя, На Майорівці – Галя, в центрі Лєна, на левандівці рижа Оля, в с. Карів Маруся, а ще була Зубата Мирося з Батальної. А перед самою армією Пилипишин Галя, яка писала до мене листи всі два роки. І ще мабуть були, яких я призабув імена. Я влюблявся і в мене влюблялися дівчата. Після армії я трохи подорослішав, але те відчуття закоханості не покидало мене.
Пилипишин Галя.
Влаштувавшись на роботу на «Іскру», я закохався в одну чорненьку дівчину з паралельної бригади, а в мене влюбилася світленька дівчина з ОТК. Про те, що вона в мене влюбилася мені розказували старші жінки з моєї бригади. Попрацювавши десь півтора місяця мене працівники обрали бригадиром. А начальник цеху призначив головою тверезості цеху, тоді в Союзі проходила боротьба Андропова з алкоголізмом. Але Андропов довго не прожив і СССР почав правити Горбачов. Горбачов почав свою перебудову і гласність. В Чорнобилі 26 квітня зірвалася атомна електростанція. Першого травня до Львова на день народження Пилипишин Лесі приїхала її подружка Мирося з міста Золочіва. І на цьому дні народженні я знову закохався по вуха і на все життя.
В горі Леся Пилипишин і Мирося Мердух,
Андрій Литвин, Віктор Пилипишин і я. 1986р.
Зустрілися ми з Миросею 1 травня 1986 року. Це була наша друга зустріч.
Паска цього року була 4 травня. На вулиці трималася 30 градусна спека. Люди були в шоці від Чорнобиля, всі пили йод, горілку і по декілька разів в сутки проводили вологе прибирання. Ми домовилися з Миросею, що ми їдемо знайомитися до мене, в село з родиною. А на наступний тиждень поїдемо в Золочів. Боброїди зустріли нас спекою. В автобус в якому ми їхали з Жовкви підсіли мої молодші сестри Надя і Люба. Люба була в піонерському галстуці, їхали з якихось заходів, які комуністи спеціально влаштовували на Паску. По дорозі до дому ми зустріли Оксанину Наталю, яку всі в селі сватали за мене, та повідомили, що Мирося моя дівчина і що я її веду знайомити з батьками. Моя мама погоджувалася на невістку з села, яка була одиначка і мала свою муровану велику хату. Жила Наталя недалеко від нас. Її мама працювала вчителькою в нашій школі, колись закохалася в цигана і від нього народила дочку. Наталя була красива чорнява дівчина, схожа на циганку. Вона була молодша від мене десь на років п’ять, я її знав ще, коли вона бігала маленькою по дорозі, а я вже ходив до школи. Може через це в нас нічого не склалося. В дома спочатку нас зустріли старші сестри Слава і Ганя з шваґрами Олегом і Євгеном. Влаштували нам допит. Ми допит витримали і вже були готові до розмови з татом і мамою. Тато не дуже розпитував, тільки подивився на Миросю, вона йому сподобалася, і він мій вибір схвалив. Чому я так стверджую, тому що до кінця свого життя він завжди її впізнавав і пам’ятав, хоча моїх сестер міг і не впізнати. Мама так скоро не здавалася і остаточне схвалення зробила після відвідин Золочева і знайомства з Миросиною родиною. Через тиждень я поїхав в гості до Миросі. Їхав я автобусом з стрийського автовокзалу, по дорозі купив букет конвалій, який заховав в дипломат, бо соромився, бабі купив цукерки і фляжку вина, а тестеві фляжку горілки. Мирося мене зустріла на автобусній, ще раз провела інструктаж і я був готовий до зустрічі з бабою Дозею. Тато прийшов до дому вечором. Привітався, подивився на мене і попросив почекати десять хвилин. Вернувся він згодом з могоричом. Мирося приготувала нам вечерю і ми почали знайомитися. Через годину могорич закінчився і тесть знову хотів йти, але я привіз з собою півлітри і цього нам вистачило для знайомства. Випробування я пройшов з честю і мене поклали спати на кріслах окремо. На другий день ми з Миросею понесли заяву в загс і домовилися, що на наступний тиждень приїдуть мої батьки сватати. До приїзду моїх батьків в Золочів Миросині родичі почали готуватися, як тільки я поїхав до Львова. В неділю вони приїхали до мене і ми вирушили в Золочів. Так, як в Воскресенському храмі йшла служба Божа, то ми пішли до церкви. Баба Дозя регулярно відвідувала церкву, де мала своє місце на лавочці. І в цей день ми її там зустріли. А ще її сина Володимира та його дружину Любу. Сватів запросили до дому де вже нас чекав Мердух Йосип Павлович та моя Мирося. Стіл був накритий. Почалися сватання та переговори про проведення весілля і де молоді будуть жити й працювати. Про дату проведення весілля не домовилися. Весільну церемонію поділили на дві неділі. 26 липня розписка в загсі та весілля в Золочеві, а третього серпня вінчання в церкві та весілля в Боброїдах. Миросю з дому за невістку не відпускали у зв’язку з тим, що баба Дозя вже була старшого віку і казала, що вона вигодувала свою внучку і та має жити з нею. Тому прийшлося мені погоджуватися на переїзд. Пророчили мені роботу на М’ясокомбінаті, де колись працювала ветлікарем мама Миросі.
Весілля ми відгуляли. Я покинув роботу у Львові всіх своїх друзів і переїхав у Золочів. Всі мої нові родичі почали шукати для мене роботу. Вони дуже хотіли, щоб я працював на Золочівському м’ясокомбінаті. Там вже працював мій швагро Тарас, який вернувся з армії. Коли мене повели на екскурсію і я побачив в яких умовах працює Тарас я відмовився від тієї роботи. А що я побачив? Спочатку почув рик корів та запах костомельного цеху. Швагро на робочому місці був в брезентовому халаті та гумових чоботях, по лікті вимазаний кровою та стоячи на підлозі з фекалій і крові. Він відповідав за розрубування черепу та вирізання язика. Після наступної сімейної наради мене повели на Золочівський радіозавод. На заводі 303-ім цехом керував Володимир Вах – колишній сусід моїх родичів. Провівши зі мною співбесіду він запропонував мені влаштуватися учнем регулювальника радіоапаратури але в 304 цех на осцилограф С1-80. Це вимірювальний прилад телевізійного сигналу, який був розроблений до олімпіади яка проходила в СРСР у 1980 році. Цим приладом були оснащені всі підприємства, установи та організації, які мали справу з телевізійним сигналом всього радянського союзу.
Весілля в Золочеві.
Весілля в Боброїдах.
На передньому плані: Закала Ярослав, Курач Люба, Закала Марія, Курач Теодозія.
Моя робота на Золочівському радіозаводі. Золочівський радіозавод на цей час був передовим технологічним підприємством з випуску радіовимірювальної техніки та входив до Львівського радіотехнічного заводу «Вимірювач». На заводі всі ходили в білих халатах, було чисто, тепло та приємно працювати. Тому я дав згоду і пішов працювати учнем до старшого колеги Володимира Марусина. Він походив з відомої сім’ї Марусинів з села Княжого. Його родич служив у Ватикані при Папі Римському. В учнях ходити довго не довелося, на третій місяць я вже виконав норму з регулювальник іксів – так називалася моя операція, а через пів року я вже знав весь прилад. В бригаді в нас було 17 регулювальників і п’ять операцій. Серед них я був наймолодший і в мене ще не було дітей. Тому коли я освоїв весь прилад мені запропонували їхати у відрядження, ремонтувати прилади, які вийшли з ладу, але ще стояли на заводській гарантії. І тоді почалися мої подорожі Союзом. Це було всього три рази. Але за цей час я встиг відвідати Москву три рази, Ленінград, Талін, Вільнус, Ригу, Київ, Сімферополь, Севастополь, Феодосію, Кишинів, Мінськ, Вітебськ, Брест, Волгоград, Казань, Рязань, Омськ, Саранск, Новгород, Горький, Ярославль. Мабуть назвав всі. Було на що подивитися, особливо порівнювати як живуть прибалти, українці і росіяни. А в цей час моя Мирося працювала лаборантом в консервному цеху Золочівського консервного заводу. Разом з нею на машині, а потім на навантажувачі працював ваш дідо Йосип. Мирося вже була вагітна і мені приходилося водити її з роботи. Так що кожного вечора я був на консервному і чекав поки вона закінчить свою роботу, а це могла бути і 12 і 1 година ночі. Але якось ми виносили Олю і з ранку я відвів її в лікарню в пологове відділення, а сам пішов на роботу. Оля народилася після роботи під вечір. Все було добре. Я прийшов на завод і розказав своїм колегам, що маю дочку. Вони мене привітали і сказали, що за дочку треба виставити. Вирішили всією бригадою вийти на стадіон за озером Шевченка, бо я ще молодий тато та не маю грошей щоб виставити в кафе. Я взяв закрутки, три літра самогону, купив хліба і прийшов на стадіон. А зібралось чоловік двадцять і тих три літра горілки пішло, як в пісок. Почали мене хлопці розпитувати чи ще маю самогонку. Я признався що маю, але це на хрестини. Хлопці казали щоб я ніс ще три літрі і не переживав бо вони мене навчать як вигнати самогонку за один день. Так ми відсвяткували народження Олі. Назвали ми її в честь баби Олі, Миросиної мами. На радіозаводі працювало десь більше трьох тисяч працівників. Серед них було немало винахідливих та творчих людей. Вони складали різні підсилювачі, цифрові годинники, світломузики, дверні мелодійні дзвінки, електронні запалення до бензопил і інші пристрої. В механічному цеху робили лопати, мотики, плужки і навіть самогонні апарати та інші побутові речі. От і рецепт як вигнати самогон за один день вони мені сказали. Залити в пральну машину «Дніпро» (зараз таких не має) 20 літрів води, засипати 5 кг. цукру, вкинути туди 0.5 кг. дріжджів включити її і йти на роботу. Через десять годин бражка готова і самогонку можна гнати. При роботі машинки проходив прискорений процес бродіння, от і весь секрет. Підприємство також відзначалося активним суспільно-політичним життям. Існувало багато спортивних команд, проводилися спортивні змагання між цехами та бригадами. Коли розпочалася Горбачовська перебудова на радіозаводі утворилося товариство української мови ім. Т. Шевченка, активніше запрацювала рада трудового колективу, профспілка підприємства. У 1989 році створений осередок Народного руху за Перебудову. Я активно брав участь в спортивних змаганнях, потім мене обрали в раду трудового колективу. Коли організували товариство української мови, яке боролося за переведення діловодства заводу на українську мову, я відповідав за випуск і оформлення настінної газети цеху. Рада трудового колективу спільно з профспілкою відстоювала права працівників та рівень зарплати на підприємстві. Тож коли почалися політичні рухи в Україні за її незалежність на підприємстві вже були підготовлені кадри для цієї боротьби. На перших демократичних виборах загальні збори цеху висунули мене кандидатом в депутати до Золочівської міської ради від трудового колективу. Вибори я переміг і в міські раді приєднався до групи депутатів від Народного руху України. Народний Рух – це та велика громадсько – політична організація, яка привела Україну до незалежності. Саме Народний Рух України зумів в кінці 80-х — на початку 90-х підняти сотні тисяч, мільйони громадян України і повести на боротьбу за відновлення незалежної Української держави. Завдяки героїчній боротьбі рухівців проти радянської комуністичної імперії – Радянського Союзу, Верховна Рада України 24 серпня 1991 року прийняла історичний документ – Акт про державну незалежність України. В нашому Золочівському районі перші осередки Народного Руху України почали створюватись ще з початку 1989 року. Як тільки в газеті “ Літературна Україна ” на початку лютого 1989 року було опубліковано проект Програми та проект Статуту Народного Руху України за перебудову. Зокрема: на Золочівському радіозаводі, Золочівській швейній фабриці, цукровому заводі, залізничній станції, в будівельних організаціях – ПМК-183, рембудконторі, в управлінні осушувальних систем, в середній школі № 1 та № 2, в школі-інтернаті та в інших колективах. Осередки Народного Руху створювались в той же час і по району: в Глинянах і Поморянах, в селах Червоне, Новоселище, Ясенівці, Шпиколоси, Заставне, Куровичі та багатьох інших. В кінці серпня 1989 року біля стін Золочівського замку разом почали збиратись перші золочівські рухівці. З кожним днем їх ставало все більше і більше. Першими сміливцями, справжніми патріотами, які хотіли боротись за волю і незалежність України, були: Мирослав Задорожний та Володимир Бандура, Ігор Урбанович та Ігор Миханцьо, Василь Москаль та Юрій Кучер, Іван Цибульський та Борис Золотник, Ольга Фостяк та Марія П’ясецька, Олена Задорожна та Зеновія Шевчук, Володимир Пастух та Ярослав Безпалько, Ярослава Сидій та Надія Вишинська, Володимир Бартошик та Богдан Сенчук, Надія Гупало та Мирослава Бабінська, Василь Огоновський та Володимир Зубар. Саме від стін Золочівського замку ми послали у Київ на Установчі збори Народного руху України нашу делегацію – Мирослава Задорожного та Володимира Бандуру. Після з’їзду Народного Руху ми прийняли рішення про створення Золочівської районної організації Руху та почали підготовку до скликання установчої конференції. При Русі з молодих хлопців була створена рухівська Варта в яку входив я, а очолював її Павло Максимів. 2 вересня 1989 року на площі перед будинком культури Золочівського радіозаводу відбувся перший опозиційний до тодішньої комуністичної влади рухівський мітинг. Підтримати нас у Золочів із Миколаєва приїхали тамтешні рухівці. Нас з Варти послали допомогти миколаївцям прийти на наш мітинг. Від автобусної станції по вулиці Шашкевича колоною під синьо-жовтими прапорами йшли ми до стадіону, співаючи ‘’ Червону калину ’’. Коли я прийшов до дому після мітингу то баба Дозя була дуже схвильована , бо переживала, щоб її зятя не відправили в Сибір. 12 листопада 1989 року у великому залі районного Народного дому відбувалась установча конференція Народного Руху України. Зал був переповнений, люди стояли в проходах, були у фойє та на площі перед будинком культури. Вони слухали доповідь, виступи делегатів та гостей конференції. На конференцію Народного Руху у місто Золочів приїхав визначний діяч національно-визвольного руху 60-80-х років В’ячеслав Чорновіл. Коли йому надали слово для виступу, то увесь зал встав, присутні аплодисментами та скандуванням ‘’ Чорновіл-Чорновіл ’’ супроводжували його до трибуни. Головною тезою виступу Чорновола було те, що основною метою Народного Руху має стати боротьба за повну державну незалежність України. Делегати конференції обрали головою Золочівської районної організації Народного Руху України Бориса Золотника, а заступниками голови – Мирослава Задорожного та Олега Шевчука. Керівним органом нашої районної організації стала рада Руху. На конференції було прийнято програму найближчих дій районної організації Руху, схвалено декілька звернень до мешканців Золочівщини.
З перших днів своєї діяльності районна організація Народного Руху України почала організовувати мітинги та маніфестації з вимогами проголошення незалежності Української держави та виходу України із складу Радянського Союзу. Вже із 3 грудня 1989 року почалась виборча кампанія по виборах депутатів Верховної Ради України та депутатів місцевих рад. У березні 1990 року під час виборів депутатом українського парламенту був обраний представник Народного Руху Михайло Швайка, а депутатами Львівської обласної ради обрано рухівців: Івана Цибульського, Бориса Золотника, Анатолія Недільського та Ярослава Рибака. Мене обрали депутатом міської ради. Народний Рух мав солідне представництво у Золочівській районній раді та переконливу більшість у Золочівській міській раді. 21 січня 1990 року народний Рух організував всеукраїнську акцію – ‘’ ланцюг злуки ’’ від Львова до Києва, що символізував собою соборну єдність всіх українських земель, зокрема , єдність Східної та Західної України. За підрахунками, в цьому заході взяло участь більш як 800 тисяч українців. Маршрут ‘’ ланцюга ’’ проходив по території Золочівського району, зокрема, через місто Золочів. Золочівська організація Руху закликала мешканців Золочівщини взяти активну участь в цій патріотичній акції. Тисячі золочів’ян вийшли на автодорогу із синьожовтими прапорами та взялись за руки. Гасло – ‘’ Україна – єдина країна ! ’’ у будь який період історії України завжди актуальне. Золочівська РО НРУ на початку 1990 року організовує рухівський вертеп. Влітку 1990 року делегація золочівських рухівців автобусом їздила на Зопоріжжя, коли на загальноукраїнському рівні святкували 500-річчя Запорізької січі. В складі нашої делегації були також і золочівські артисти: козацький гурт ‘’ Січ ‘’ та вокальний ансамбль Золочівського цукрового заводу. Основні, багатотисячні заходи проходили в селі Капулівка Дніпропетровської області біля могили славного кошового Запорізької січі Івана Сірка. Також рухівці побували на урочистих заходах в м. Нікополі та в Запоріжжі. По дорозі на Запоріжжя вони виступали в багатьох селах Кіровоградської та Дніпропетровської областей де, як полум’яним словом, так і запалькою козацькою піснею піднімали українців центральної України на боротьбу з прогнившим комуністичним режимом. Влітку 1990 року Золочівська організація Народного Руху України організувала проведення розкопок на подвір’ї Золочівської прокуратури – КДБ. Відкрилась жахлива картина кінця 40-х – початку 50-х років минулого століття. В землі були виявлені останки людей, яких без належних християнських почестей кидали в болото і загортали землею. Як виявилось, цими людьми були вояки Української повстанської армії, яких, після захоплення в полон, привозили в приміщення НКВС, допитували, жорстоко катували, а потім, декого ще й живого, китали в те болото. Не одна сотня золочів’ян із слізьми на очах дивились на цвяхи в черепах та колючий дріт на шийних хребцях останків славних синів і дочок українського народу, що загинули за волю й незалежність рідної Вітчизни. Ці страхітливі злочини комуністичної системи ніколи не повинні забутись. Після проведених експертиз та заключень прокуратури, останки 39 славних героїв України урочисто були перезахоронені в братській могилі воїнів ОУН –УПА на новому Золочівському цвинтарі по вулиці Шевченка 2 червні 1991 року. А 1 листопада 1998 року на цій братській могилі було відкрито гордий пам’ятник воїнам-повстанцям. Історія Золочівського Народного руху славна багатьма своїми добрими справами, різноманітними подіями та цікавими заходами. Але найголовніше те, що вона є невіддільною від новітньої історії Української держави. (Використано матеріали Б. А. Золотника.) Так я попав у вир місцевої політики в якій знаходжуся і по сьогоднішній день. В 1992 році в нас з Миросею народилася Маруся, я вже працював в Золочівському РЕМ. В Україні почали розвалюватися підприємства, вирувала галопуюча інфляція. Наша Маруся хворіла і мені прийшлося їхати на заробітки до Москви. Я організував бригаду в яку увійшли мій брат Ігор, сестри Наді чоловік Ігор та його батько Ярослав, мій швагро Віталік з Нової Каховки, один інженер з заводу, мій товариш Роман, один регулювальник Вітя та лікар терапевт з нашої поліклініки Зеновій. Приїхавши в Москву ми знайшли будівельну організацію, яка нас оформила як штукатурну бригаду. З нас вміли штукатурити лише мій брат Ігор і швагро Ігор. Тоді додатково ми взялися клеїти обої і білити стелі. На поверхи розчин ми подавали штукатурною станцією. І одного разу вона вийшла із ладу і напруга попала на корпус, який погано був заземлений. Наших штукатурів вдарило струмом. Швагра відкачали швидко, а братові прийшлося робити штучне дихання і закритий масаж серця поки не приїхала реанімаційна швидка і не забрали їх в лікарню. Добре що у бригаді був лікар який керував нами при наданні першої невідкладної допомоги. Серце декілька разів зупинялося, дихання було відсутнє, але ми з Романом не здавалися. Я масував серце, він робив штучне дихання. Хоча всі вже кричали на нас, щоб ми не мучили тіло, бо пройшло вже більше сорока хвилин. Коли приїхала швидка і дефібрилятором запустили серце брата, люди навкруги були дуже здивовані, що він ще живий. Так як ми були громадянами України в Москві за лікування потрібно було платити. Правда головний лікар був єврей, також будувався і я з ним домовився, що ми відпрацюємо. Нам прийшлося після роботи ходити на будову до цього лікаря. Але слава Богу все минулося, ми вернулися всі живі, здорові і заробили тоді по 250 доларів. В дома за такі гроші потрібно було працювати пів року. Тому коли спалили білий дім в Москві ми ще раз поїхали, класти паркет в столові російського парламенту. Ми Марусю вилікували і після цього я більше не їхав, а хлопці продовжували їздити на заробітки.
Наша Оля пішла до першої сповіді. 1996 р.
В 1998 році мене знову Народний Рух висунув кандидатом в депутати міської ради і я переміг на виборах по своєму окрузі. Працював я в Золочівському ЖЕКУ електромонтером і навчався заочно в Бережанському агротехнічному інституті. Я Думаю, що це по впливало на те, що керівництво Руху висунуло мене на посаду секретаря Золочівської міської ради. Вибори секретаря я також виграв і з цих пір своє життя пов’язав з державною службою та з державним будівництвом і управлінням. Після закінчення Бережанського агротехнічного інституту я поступив в Академію державного управління при Президентові України, але перед тим було будівництво пам’ятника В’ячеславу Чорноволу та Помаранчева революція про що я хочу розповісти окремо.
Знати свій родовід.