(клацайте на фото, щоб збільшити)


Українські брахмани у Просторі волі (Катерина Косьяненко. "Мої Мамаї")

Будучи лицарсько-військовою верствою, козаки набули в спадок від своїх попередників савроматів не тільки вміння воювати в степовій смузі, але й «військову демократію» та духовні цінності.

Осердя козацтва складали воїни-химородники, так звані козаки над козаками – характерники. Вищим щаблем в ієрархії яких є співці-кобзарі. Яскравим втіленням такого воїна-характерника, а відтак єдності двох заглавних верств тогочасного суспільства: військової та духовної, якраз і є «Козак Мамай».

Головною сутністю лицаря-відуна є відсутність страху перед видимою фізичною смертю, жертовність заради духовного сцілення та спасіння свого народу.

Тому кобза в руках «Козака Мамая» не просто музичний інструмент, це один із священих атрибутів, або ж клейнодів, завдяки якому він досягав поставленої мети, через проникнення в духовну сутність всесвіту, медитуючи та отримуючи наснагу для подальших змагань.

Під багатьма народними картинами – парсунами «Козака Мамая» є надпис: «Сидить козак у кобзу грає, що замислить, то все має…». Цей надпис в закодованому вигляді визначає головне цільове призначення інструмента та спосіб у який козак-характерник досягає матеріалізації задуманого. Лицар-співець – це носій благословеної мудрості, хранитель генетичної пам’яті прадідів, котрий перебираючи пальцями струни кобзи незримо поєднується із іншими світами.

Саме такими рисами воїна-невмираки у свідомості носіїв генів давніх українських, козацьких родів наділений козак, знаний у народі як Мамай. Сам будучи безсмертним, «Козак Мамай» є символом і одночасно оборонцем безсмертності національного духу. Кобза, серед великої кількості діл, тобто реалій, котрі зображені на нородних картинах – «парсунах» (дуб, кінь, спис, чаша, лук, шапка, шабля, щит з гербом тощо) як чарівний інструмент посідає чи не найголовніше місце.

У далеких 16-18 ст. в час найбільшого розквіту лицарсько-козацького стану України, кобза була найбільш улюбленим масовим інструментом. Це пояснувалось повагою та любов’ю простого люду до козаків-співців.

Давня кобза мала спочатку довгу вузьку ручку з нав’язаними ладами, невеликий видовжений довбаний корпус, дві-три жильні струни. З часом ручка (гриф) ставала ширшою і коротшою, лади зникали, корпус збільшувався, став округлим, збільшилася кількість струн. Відомостей про стрій давньої кобзи ми не маємо.

Автохтонна українська кобза, яка в другій половині XVIII ст. замістила давню (первинну) — це принципово відмінний інструмент, що є витвором українського народу. Її зразком вважається кобза О. Вересая.

Корпус кобзи називали кузовом або спідняком і видовбували, як правило, разом з ручкою (грифом) з цільної колоди верби, клена, горіха, липи тощо. Верхню деку, яка називалася верхняк або дейка, робили з ялини чи сосни. Посередині деки вирізали голосник - круглий резонаторний отвір, його часто вирізали у вигляді шестипелюсткової квітки тощо.

До нижнього торця спідняка кріпився металевий струнотримач (приструнник). Від струнотримача йшли струни, опираючись своїм нижнім робочим кінцем на дерев’яну кобилку (підструнник), а верхнім кінцем - на поріжок, яким закінчувалася ручка. На ручці - спеціальна дерев’яна накладка (гриф). Струни натягуються дерев’яними кілочками, шість з яких тримаються в отворах головки, інші шість - в наскрізних отворах, що проходять крізь спідняк і деку біля верхнього краю.

Під час гри кобзу тримають у скісному положенні, лівою рукою притискають струни на грифі, як на гітарі, а правою защипують струни трохи вище від підструнника. В переважній більшості струни защипують природними або штучними нігтями першого, другого і третього пальців, хоча були кобзарі, які грали пучкою.

Козаки-характерники, у жартівливій формі, навмисне маскували свої прадавні ведичні знання від ворогів. Надписи під парсунами «Козаків Мамаїв», на перший погляд буцімто легковажні, є насправді закодованим посланням того часу. Той хто вміє думати, завжди зрозуміє. Ось один із таких варіантів ніби б то грайливо-жартівливого послання з далекого 17 століття, головними в якому є останні два речення:

Їхав козак полем, та й отакувався,
Сів він під дубочком та й розперезався:
- Гей, бандуро моя золотая,
Коли б до тебе дівчина молодая –
Скакала б, плясала до лиха,
Що не один козак одцурався б солі міха,
Бо ж як заграє, всяк поскаче,
А після не один вражий син заплаче…

NO-music

Тарас Компаніченко. "Пийте, браття, попийте". Завантажити (мр3, 3.5 Мб)

---

В тему:

Арійський Адам знаходиться у Січеславі

Третій Гетьманат «Вишня Борія»

Структура Арійської релігії (відео, аудіо)

Полюби і знешкодь! або Як любити ворога (відео, аудіо)