Небайдужість й переймання проблемами ближнього, рівно як і щире прагнення надати йому хоч якусь допомогу в хвилину скрути, є свідченням наявності в душі коли великого полум"я, а подекуди (що для нашого вкрай зматеріалізованого суспільства є великим здобутком) навіть непомітної на перший погляд іскринки щирої й нелицемірної любові до оточуючих, з вгасанням котрих людина перетворюється в біологічного робота з черствим каменем замість серця. Стаючи безпосередніми свідками тріумфу несправедливості або отримуючи звістку про опанування злом будь-якої царини суспільного життя, християнин шукає шляхів подолання, усунення, й узабезпечення як себе самого, так і ближніх від брутального наступу всього що нівелює людську гідність. В дні Різдвяних свят, певно з Божої волі, мені довелось пережити кількадесят тяжких для душі хвилин, замовчати про котрі означало б залишитись і надалі байдужим спостерігачем цинічного маршу воїнів лукавого.

Починаючи з літа 1992р., я є постійним передплатником й читачем журналу “Патріярхат”. Матеріали котрі публікуються на шпальтах завжди провокували до роздумів над власним трибом життя, причинами з"яви й буття людини в цьому грішному світі, й формування власної поведінки в побуті. Того дня, їдучи метро в бік Майдану Незалежності, я ознайомлювався зі змістом числа №5 за вересень-жовтень 2008р. Мою увагу привернула стаття Романа Дідули “Україна одна і ми її діти” в котрій автор розмірковував над “випалюючими душу” листами дітей емігрантів котрі вже отримали назву соціальних сиріт. Речі котрі цитував й коментував автор дійсно вражали до найпотаємніших закутків душі і серця.

Підлітки, чиї батьки з причини екнономічних негараздів в Україні подались за кордон на заробітки, кликали їх повернутись до рідних домівок. Чи обтяжують нинішні посадовці себе роздумами над долею народу котрий вони репрезентують на найрізноманітніших міжнародних зібраннях, конференціях і форумах, й іменім котрого (проте супроти його згоди і волі) здійснюють державну політику? Реалії свідчать що переважна більшість міністерських челядників анінайменшого докору сумління за мільйони позбавлених змоги знайти працю з гідною оплатою в Україні українців не відчувають. Скільки таких знедолених й окрадених постколоніальною й постокупаційною системою? Суха й бездушна статистика свідчить що “ за кордон остання хвиля еміграції викинула понад сім мільйонів українців, у переважній більшості сімейних, і подались на заробітки мама або тато, або ж обидвоє. Дитина чи діти залишились на бабусь і дідусів, сусідів, знайомих. Якщо у сім"ї лише одна дитина, то соціальними сиротами стало 3,5 мільйони... Страшна цифра”. Вона не є державною або військовою таємницею, але будь-якої згадки про неї (рівно як і дискусії щодо причин її з"яви) посадовці з подивугідною впертістю уникають. Бог їм суддя, але мовчати на зло означає стати його співучасником.

Прагнучи пояснити причини котрі спонукали мене викласти на папері власні думки, дозволю собі процитувати лише кілька з оприлюднених на сторінках журналу автором листів. Сподіваюсь вони нікого не лишать байдужими, й примусять в черговий раз задуматись над причинами нинішніх бід й негараздів українського народу. Всі листи були надіслані на конкурс “Кращий лист дітей емігрантів”, який відбувся в рамках міжнародного форуму діаспори (Львів, 18-20 червня 2008р.) де було заплановано видати їх окремою книгою.

Автобус похитнувся і поїхав. Полетів білим лебедем — і враз став чорним злим круком: він повіз від мене маму... - пише 14-ти річна Ірина Цибах із м. Рівного. Чи кожному письменнику вдасться в такому коротенькому реченні вмістити стільки болю? Я знаю, що і мама сумує за мною, дзвонить щотижня. Та це телефонні розмови. А я вже заскучав за її ласкавими карими очима, усміхненим обличчям, турботливими руками, які гладили мене по голові, коли я збирався до школи. Та це тільки мрії, які не швидко збудуться. Он і бабуся стогне побивається. Підупало здоров"я, скаче тиск, паморочиться в голові. Сьогодні ж буду дзвонити мамі нехай скоріше приїздить, а то може не застати бабусю живою. А наступного ранку машина швидкої допомоги стояла біля нашої хати. Не витримало бабусине серце, змучилось щоденними переживаннями. НАРЕШТІ Я ПОБАЧУ СВОЇХ БАТЬКІВ!!! Так пише 15-ти літній Юрко Кешкетній із с.Чорноголова на Закарпатті. Горе родини перетворилось для нього на щастя, бо ж на похорон мають приїхати батьки. Годі шукати страшніших прикладів формування в дитячій душі неприродніх рис цинізму, егоїзму й жорстокості.

Одним з шляхів пошуку прихильників в часі виборчих перегонів, є спроби нав"язати громадскості тезу про перевагу й першочерговість матеріального над духовним.

Зациклення та переймання загалом розмірами пенсій, стипендій та заробітніх плат виявилось непоганою формою відволікання його від реальних проблем й викликів часу. Довгий час тероризоване тоталітарним атеїзмом суспільство, женучись за матеріальним добробутом забуває про культивовані понад тисячу років нашим народом вартості. Проте саме у відсутності духовності й криються причини наших нинішніх негараздів. 14-ти літня донька (цитована вище Ірина Цибах) власним серцем збагнула цю істину: “Яким би не був привабливим далекий край, він ніколи не замінить теплоту рідного дому. Як би ми не цінували гроші, за них не купиш любові, ніжності, підтримки. Чи варто ставити оті цінності на терези? Життя стверджує що ні”. Її однолітка Наталя Притула з м. Могилів-Подільськ що на Вінничині також дійшла аналогічних висновків: “Дуже прикро, що люди залишають свої домівки, свою державу. Коли б кожен, хто їде, задумався на хвилину над тим, що він може втратити тут, вдома. Якби він міг збагнути, що не варті багатство чи кар"єра втраченої родини, сліз дітей. Задумайтесь, чи варті гроші скаліченого життя?!” Ось так. Посадовці з гіперболізованим почуттям власної вагомості й нічим не підкріпленою впевненістю у власній незамінності тішаться заробленими заробітчанами на чужині грошима, оскільки вони “вливаються в економіку України” й водночас замовчують (певно тому що їх це жодним чином не цікавить) якою ціною здобуває Україна ці кошти. Ще старанніше приховується від загалу інформація про встократ більші суми котрі внаслідок різноманітних афер й посадового шахрайства виводяться з України й осідають на приватних рахунках в офшорних зонах й закордонних банках. 13-ти літній Святослав Степанчук з Луцька навряд чи встиг побувати за межами України. Проте байки про матеріальний рай не полонять його уяви й не приваблюють. Звертаючись до батька котрого засмоктала трясина економічної еміграції він кличе його повернутись: “Чужина не гріє серце. Повертайся. Я не хочу щоби ти поповнив ряди емігрантів в Іспанії чи Португалії, чи деінде”. І далі: “А знаєш, про що я таємно мрію? Про те, що настане час, і українці зі всіх кінців світу повернуться додому. Ото буде сила! Навіть китайці нам потайки будуть заздрити. Бо нас по світі і справді багато. Бо ми достойні кращої долі і кращої держави. Дорогі українці! Повертайтесь до отчого дому — і ми збудуємо таку державу, яку хочемо! Не піднімайте чужі країни, коли ви так потрібні своїй! Повертайтеся!”. Цілковито погоджується з ним й Н. Муляк з Івано-Франківська: “Не сивій за щастя на чужій чужині,/ Мамо, так потрібна ти своїй дитині./ Я не хочу статків рідна нене,/ Не замінять ласку папірці зелені...”. Зацікавлені й упереджені недоброзичливці вгледять в цих рядках “вузьконаціональну обмеженість” й прояв шовінізму. Помиляєтесь панове. Хіба нематеріальна любов може бути злочином? Беззмістовні дискусії про національну ідею, котра згідно слів неукраїня Дмитра Табачника “в Україні не спрацювала”, затьмарюють самий її зміст. Якою вона має бути? “Україно! Збери своїх дітей, обійми їх своєю піснею, обійми правдою, силою слова. Об"єднай думкою про краще життя, і діти твої зрозуміють тебе. Воскресне слава і міць держави твоєї”. (Юлія Приймак, 17р., м.Нетішин на Хмельниччині).

Чи звертався хто-небуть з посадовців або чільників політичних партій (в першу чергу претендуючих на те аби нарікати себе націоналістичними) з аналогічними зверненнями до загалу? Навпаки, з вуст багатьох з них доводилось чути цілком протилежне. Українців котрі з причини матеріальної скрути несприятливі обставини й система примусили податись за кордон на заробітки потрактовують і як “донорів економіки” (гроші котрі вони надсилають рідним в Україну, на їхню думку “працють для нас”) та осіб котрі “вилікуються західною демократією” й на чергових (або й позачергових) виборах до ВР віддадуть власні голоси за “політиків європейського спрямування”. Про справжню ціну такої форми “перевиховання” й “донорування” чомусь ніхто не обтяжує себе роздумами. Посадовці сотнями мільйонів і навіть мільярдами вивозять українські гроші за кордон, проте цей факт дуже часто чомусь не стає причиною порушень кримінальних справ або інших форм протидії. Гроші котрі українці тяжкою працею здобувають за кордоном й пересилають в Україну рідним, внаслідок придбання останніми товарів (нерідко також закордонного виробництва) потрапляють до рук все тих олігархів й посадовців, котрі всеодно розпорядяться ними на власний розсуд. Врешті-решт, чи питали вони в тих новітніх емігрантів їхньої згоди на власне трактування причин еміграції? 11-ти літня Світлана Бица котра разом з батьками мешкає в Іспанії так відповідає всим демагогам й політиканам: “...ми, емігранти, не є зрадниками чи пройдисвітами, ми звичайні жертви, біженці, які змушені втікати від злої долі, бідності, безгрошів"я. Ми ніколи не зможемо знайти щастя і спокій... З Батьківщиною кожну людину зв"язує ланцюг, і коли хтось назавжди покидає домівку, цей ланцюг рветься, залишаючи після себе рани і порожнечу”. Петро з Івано-Франківська (він не вказав свого прізвища) відверто зізнається що з часом готовий стати до двобою з нинішньою злочинною й антинаціональною посколоніальною й постокупаційною системою. “Ми готові стати на захист нашої держави, поповнити ряди воїнів-захистників. Але чому ми не можемо захистити своїх матерів від безголової влади?”. Хіба слова Катерини Ребрової з Рівного не можуть бути взірцем справжнього і щирого патріотизму:? “Я — українка! Україна — моя Батьківщина. Я нікуди не хочу їхати, я хочу завжди бути тут, для мене не існує кращого, ніж моя країна”.

Вона усвідомлює що держава це не бюрократичний апарат запроданців й пройдисвітів, котрі використовують посади задля особистої наживи й задоволення гріховних примх й забаганок. Їхні черстві душі не можуть зрозуміти розмір трагедії українців котрі силою обставин вимушені поневірятись на чужині оскільки власний патріотизм вони вимірюють у “злощасних умовних одиницях”. Більшість з них “потираючи руки, підраховують, скільки мільярдів доларів і євро надходить в України від нових емігрантів”. Забувши Божі Заповіді, вони поклоняються золотому теляті. Ці люди ніколи не зрозуміють того що політична кар"єра повинна бути не засобом осягнення особистого успіху, а формою служіння ближнім та нагодою долучитись до створення справедливого, солідарного та братерського суспільства. Їхня показова побожність жодним чином не свідчить про зречення фундаментального атеїзму. І ніколи вони не зрозуміють причини котрі спонукали дітей писати такі на перший погляд примітивні, проте сповнені болю й страждання вірші: “Для кожного — диво своя Батьківщина./ В ній рідне коріння і мови душа./ І скільки б світів не пізнала людина,/ На рідній землі лиш вона ожива”. (Роман Онуфрійчук, 17р., Могилів-Подільський, Вінничина). Або: На вас чекає Україна./ А ваших рук — її земля./ Не теба їхати далеко,/ За вами плачуть діти./ Ви ж народились в Україні,/ Чому не хочете тут жити?”. (Ірина Коринецька, 15р., м.Підгайці, Тернопільщина). “З розповідей мами я кожного разу переконуюсь у тому, що ніхто й ніщо не зможе замінити того середовища, яке є тільки тут, у ріднім краю. Я не розумію тих людей, що пропонують мамі забрати мене з України... Добре може бути й тут, на Україні, тільки потрібно схаменутись, подумати, хто чи що заважає бути щасливими на своїй Батьківщині”. (Леся Поронік, 15р., Староконстянтинів, Хмельниччина). Можливо її вік ще позбавляє змоги усвідомити розмір проблем з котрими вона зіткнеться в дорослому житті. Проте патріотичний світогляд вже сформувався, оскільки все що пишуть діти йде від щирого, нелицемірного й ще не замуленого проблемами й принадами цього гріховного світу серця. Діти (принаймні поки-що) не женуться за матеріальними статками, посадою, або “кар"єрним зростом”. Дай Боже аби такими чистими вони залишались впродовж всього життя.

До станції на котрій мені потрібно було вийти залишалась одна зупинка. Відірватись від читання мене примусило занадто голосне спілкуваня чужинською гортанною мовою. Пасажири напівпорожнього вагону мовчки спостерігали за двома жінками й двох чи трьохрічним хлопчиком котрі ігноруючи оточуючих й найелементарніші норми пристойності неприродньо голосно спілкувались між собою. Риси обличчя давали підстави стверджувати що це вихідці з Кавказу. Їхня поведінка свідчила що вони почувають себе господарями як в окремо взятому вагоні метро, так й в Україні вцілому.

Влада, цинічним ігноруванням потреб народу провокує мільйони працездатних чоловіків й жінок та виїзд за кордон в пошуках заробітку, й водночас уможливлює заселення теренів України етнічними чужинцями, для котрих проблеми й прагнення автохтонів є незрозумілим й пустопорожнім дзвоном. Я розумів що вони є наслідком без перебільшення злочинної політики українських посадовців, проте нахабство й зухвалість вимагали адекватної реакції. Торба з персональним комп"ютером сковувала мої рухи й обмежувала в можливостях. Певно лише вона й утримала мене від застосування фізичної сили супроти хамовитих грузинок.