ЄВШАН-ЗІЛЛЯ1

(Поема)

До лучче єсть на своей земли

костю лечи,

ине ли на чюже славну быти.

(Літопис, за Іпатським списком) В давніх літописах наших

Єсть одно оповідання,

Що зворушує у серці

Найсвятіші почування.

Не блищить воно красою

Слів гучних і мальовничих, Не вихвалює героїв

Та їх вчинків войовничих.

Ні, про інше щось говорить

Те старе оповідання.

Між рядками слів таїться

В нім якесь пророкування.

І воно живить надію,

Певну віру в ідеали

Тим, котрі вже край свій рідний

Зацурали, занедбали...

* * *

Жив у Києві в неволі

Ханський син, малий хлопчина, Половецького б то хана

Найулюблена дитина.

Мономах, князь Володимир, Взяв його під час походу

З ясирем в полон і потім

При собі лишив за вроду.

Оточив його почотом

І розкошами догідно —

І жилось тому хлоп'яті

І безпечно, і вигідно.

Час минав, і став помалу

Рідний степ він забувати, Край чужий, чужі звичаї

Як за рідні уважати.

Та не так жилося хану

Без коханої дитини.

Тяжко віку доживати

Під вагою самотини.

Зажурився, засмутився...

Вдень не їсть, а серед ночі

Плаче, бідний, та зітхає, 1 Євшан-зілля — різновид полину, що росте в південних степах; має сильний і відночас

ніжний, приємний запах.

Сну не знають його очі.

Ні від кого він не має

Ні утіхи, ні поради.

Світ увесь йому здається

Без краси і без принади.

Кличе він гудця2 до себе

І таку держить промову, Що мов кров'ю з його серця

Слово точиться по слову:

«Слухай, старче, ти шугаєш

Ясним соколом у хмарах, Сірим вовком в полі скачеш, Розумієшся на чарах.

Божий дар ти маєш з неба

Людям долю віщувати,

Словом, піснею своєю

Всіх до себе привертати.

Ти піди у землю Руську —

Ворогів наших країну,—

Відшукай там мого сина, Мою любую дитину.

Розкажи, як побиваюсь

Я за ним і дні, і ночі, Як давно вже виглядають

Його звідтіль мої очі.

Заспівай ти йому пісню

Нашу, рідну, половецьку, Про життя привільне наше, Нашу вдачу молодецьку.

А як все те не поможе, Дай йому євшана-зілля, Щоб, понюхавши, згадав він

Степу вільного привілля».

І пішов гудець в дорогу.

Йде він три дні і три ночі, На четвертий день приходить

В місто Київ опівночі.

Крадькома пройшов, мов злодій, Він до сина свого пана

І почав казати стиха

Мову зрадженого хана.

Улещає, намовляє...

Та слова його хлопчину

Не вражають, бо забув вже

Він і батька, і родину.

І гудець по струнах вдарив!

Наче вітер у негоду,

Загула невпинна пісня —

Пісня вільного народу.

2 Гудець — музикант і співак.

Про славетнії події —

Ті події половецькі,

Про лицарськії походи —

Ті походи молодецькі!

Мов скажена хуртовина, Мов страшні Перуна громи, Так ревли-стогнали струни

І той спів гудця-сіроми!

Але ось вже затихає

Бренькіт дужий акордовий

І намісто його чути

Спів народний, колисковий.

То гудець співає тихо

Пісню тую, що співала

Мати синові своєму,

Як маленьким колисала.

Наче лагідна молитва,

Журно пісня та лунає.

Ось її акорд останній

В пітьмі ночі потопає...

Але спів цей ніжний, любий, Ані перший, сильний, дужий, Не вразив юнацьке серце,—

Він сидить німий, байдужий.

І схилилася стареча

Голова гудця на груди —

Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!..

Але ні! Ще є надія

Тут, на грудях в сповиточку!..

І тремтячими руками

Роздирає він сорочку,

Із грудей своїх знімає

Той євшан, чарівне зілля, І понюхать юнакові

Подає оте бадилля.

Що ж це враз з юнаком сталось?

Твар3 поблідна у небоги, Затремтів, очима блиснув

І зірвавсь на рівні ноги.

Рідний степ — широкий, вільний, Пишнобарвний і квітчастий —

Раптом став перед очима, З ним і батенько нещасний!..

Воля, воленька кохана!

Рідні шатра, рідні люди...

Все це разом промайнуло, Стисло серце, сперло груди.

3 Твар — тут: обличчя, лице.

«Краще в ріднім краї милім

Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій

В славі й шані пробувати!» —

Так він скрикнув, і в дорогу

В нічку темну та пригожу

Подались вони обоє,

Обминаючи сторожу.

Байраками та ярами

Неутомно проходжали —

В рідний степ, у край веселий

Простували, поспішали.

* * *

Україно! Мамо люба!

Чи не те ж з тобою сталось?

Чи синів твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

Чи вони ж не відцурались, Не забули тебе, неньку, Чи сховали жаль до тебе

І кохання у серденьку?

Марна річ! Були і в тебе

Кобзарі — гудці народні, Що співали-віщували

Заповіти благородні,

А проте тієї сили,

Духу, що зрива на ноги, В нас нема і манівцями

Ми блукаєм без дороги!..

Де ж того євшану взяти, Того зілля-привороту,

Що на певний шлях направить,—

Шлях у край свій повороту?!

1899 р.